Гадячани Віктор Власенко та Микола Грицан мають кожний свою життєву історію та майже двадцятирічний досвід роботи у міліції. Вони обидва свого часу залишили правоохоронні органи: хтось – за вислугою років, хтось – за сімейними обставинами. Але зараз цих двох офіцерів єднає спільна життєва дорога, яку вони обрали ще наприкінці нинішньої весни. Бо переконані, що міліція відтепер працюватиме по-новому. Коли в Україні склалася тривожна ситуація, а в УМВС Полтавської області почали створювати новітній батальйон спецпризначення, вони обидва вирішили, що не можуть стояти осторонь, треба захищати країну. Тепер майор міліції Віктор Власенко – командир, а лейтенант Микола Грицан – старший інспектор другого взводу другої роти батальйону патрульної служби міліції особливого призначення “Полтава”. Вони вже не один раз виконували бойові завдання на буремному Сході України, разом зі своїми побратимами боронили та захищали суверенітет нашої держави. А під час підготовки до чергової ротації погодилися розповісти про свої міліцейські будні у “гарячих точках”.
– Як рідні тоді поставилися до прийнятих вами рішень?
Віктор Власенко: “Батьки, брат і сестра були не проти, але хвилювалися. Вони й зараз дуже хвилюються, та досі не перечили моєму вибору”.
Микола Грицан: “У мене є міцний і надійний тил – моя дружина Олена. Я їй щиро вдячний за її сталеву витримку і розуміння. Щораз, коли повертаємося із “гарячих точок”, вона мене зустрічає. Це вселяє впевненість у тому, що я на правильному шляху”.
– Які перед полтавськими правоохоронцями стояли завдання у зоні АТО?
Микола Грицан: “Наша друга рота вперше виконувала службові завдання у “гарячих точках” у червні. Тоді були у Артемівську, Дебальцевому. Це була перша лінія оборони. Коли військові просувалися вперед, ми на звільненій території проводили зачистки. Під час другої ротації ми знову були на передовій. Але вже разом із військовими. Стояли на пристріляних сепаратистами позиціях. Непросто вберегтися від прицільного вогню. Знадобилися усі життєві знання – армійський досвід, досвід роботи в міліції, заняття з інструктором у військовому таборі підготовки бійців “Полтави”. Наш інструктор Андрій Климов навчив нас багатьом важливим речам…”
Віктор Власенко: “Та й життя багато чому навчило вже під час служби на Сході. Виживання – складна наука, досвід знадобиться будь-який. Останній раз ми були прикомандировані до військових і виконували відповідні завдання, одне з яких – прикриття артилерійських батарей. Тобто нашим завданням була охорона артилеристів. Але “охороняти” звучить дещо умовно. Насправді ж виявляти і знешкоджувати диверсантів. І роботи, повірте, було багато. Службу несли цілодобово”.
Водночас полтавські правоохоронці проводили патрулювання прикордонних сіл, шукали сепаратистів та диверсантів, приховану зброю. А ще допомагали місцевому населенню.
Віктор Власенко: “Люди зверталися за медикаментами, теплими речами, продуктами. Одна жінка попросила дитяче харчування. У неї – п’ятимісячна дитина, а годувати було нічим. Ми, в свою чергу, зверталися до полтавських волонтерів і таким чином вирішували проблеми місцевих мешканців”.
– А як вони ставилися до правоохоронців?
Микола Грицан: “Коли ми тільки приїхали на Схід, мабуть, з вісімдесят відсотків населення були проти нас і ставилися агресивно. А коли люди побачили справжнє обличчя полтавської міліції, не “ментів”, які насіння на базарі у бабусь відбирають, а бійців підрозділу спецпризначення “Полтава”, які працюють серйозно і по-новому, спроможні виконувати надскладні бойові завдання, тоді люди почали вірити і навіть підтримувати. Рівень недовіри за кілька місяців зменшився відсотків до сорока”.
– А чому ж решта так і не стали на бік захисників у міліцейських погонах?
Віктор Власенко: “У кожного є рідні. У когось син, в когось брат чи батько служать у самопроголошених “ДНР” чи “ЛНР”. Дуже багато всього переплелося. Але люди заспокоювалися, коли стали отримувати пенсії чи інші виплати на підконтрольних українським військовим територіях. Адже у тих селах люди по три-чотири місяці не отримували ніяких грошей. Коли ми почали спілкуватися з населенням, розповідали, куди можна звернутися за допомогою, як поводити себе в нештатних ситуаціях, тоді відчули, що місцеві мешканці нам більше довіряють, і розмови про вступ до “ДНР” поступово стихали”.
– Як живеться прифронтовим селам у зоні вогню?
Віктор Власенко: “Ми дислокувалися біля населених пунктів, які поки тримаються. Але зараз їх обстрілюють не сепаратисти, а професійні російські військові. Тим воякам усе одно, чи б’ють вони по шахті, чи по населеному пункті, чи по блокпосту. Головне їхнє завдання – спровокувати українських військових на вогонь у відповідь”.
Микола Грицан: “Вони б’ють по селах, щоб налаштувати проти нас людей. Сільська бабуся навряд чи розуміє, з якого боку і хто її будинок обстрілює. Про те, що села обстрілюють українські військові, місцевим мешканцям торочать “спеціалісти”. От викривати і нейтралізувати таких “елементів” і є нашим завданням, чи, швидше, одним із завдань”.
На забезпечення бійці Полтавського батальйону спецпризначення не нарікали, але не приховують, що усе це – заслуга винятково волонтерів. Держава забезпечила лише зброєю. І то частково. Бійці не приховують, а навіть акцентують, що в зону АТО минулого разу їхали навіть не з повним боєкомплектом.
Микола Грицан: “У нас було боєкомплектів на 40 відсотків від реальної необхідності. Решту боєприпасів ми добирали у військових, вони з нами ділилися патронами, гранатами, “мухами”…
– Ви бачите хоч якусь перспективу закінчення війни?
Микола Грицан: “Найближчим часом, на жаль, ні. Потрібно подолати сепаратизм всередині країни. Для нас це стає очевидним після того, що ми бачимо на війні”.
Віктор Власенко: “Коли всі без винятку працюватимуть на благо тієї країни, у якій вони живуть, відстоюватимуть її цілісність і честь, тоді ворога здолаємо швидко і з меншими втратами”.
Микола Грицан: “Ми можемо з гордістю, не соромлячись, сказати слова: “Маю честь, панове офіцери”. На жаль, ще багато в кого вона заплямована. Та вже настав той час, коли треба говорити правду. В першу чергу – самому собі…”
– Усе ж так хочеться почути життєствердне, що ми не поступимося нашою землею…
Микола Грицан: “А ви в цьому можете навіть не сумніватися. Ми не віддамо жодного клаптика, чуєте, жодного сантиметра нашої землі. Серед наших побратимів – сильний дух патріотизму, бойовий настрій… Ми готові життя віддати, але боронитимемо свою землю до останнього. Повірте, ми такі не одні”.
Олена ІГНАТЕНКО
“Зоря Полтавщини”
[1]