У вечері 1 грудня на 86-му році життя відійшов у вічність український політв’язень радянського режиму, дисидент, правозахисник, публіцист і літературознавець, філософ, інтелектуал, активний учасник національно-демократичного руху, один з його інтелектуальних лідерів, моральний авторитет, лауреат Національної премії України імені Т.Г. Шевченка 1995 року, кавалер ордена Свободи Євген Сверстюк. Він уособлював цілу епоху боротьби проти тоталітаризму.
У прощальному слові його побратими з Ініціативної групи “Першого грудня” наголошували: “Євген Сверстюк любив Україну, а Україна любила його. Бо з ним, великим, вона сама ставала великою. І таки справді стане великою, якщо вчитається у його книги й прислухається до його моральних максим. В цю пору прощання наше слово має лише один і найвищий сенс: це слово вдячності. Є щось особливе в тому, що Євген Сверстюк – член Ініціативної групи “Першого грудня” – помер саме 1 грудня. Це ніби його прощальний заповіт”.
Особливим був і прихід у цей світ великого правдолюбця. У своїй автобіографічній розповіді, яку записав свого часу його друг, дисидент Василь Овсієнко, Євген Сверстюк згадував: “Про день мого народження я дізнався чисто випадково. Не надавали значення, коли дитина народилася: перед Різдвом – то й досить. Чи незадовго до Різдва. Я був записаний у метриці 8 грудня 1927 року. Батько мені часто розказував, що він і в батюшки домагався, щоб не записувати дитині “старого року” – запишіть йому новий рік, запишіть йому 1928 рік… Потім якось я з мамою заговорив про день народження. “Ти народився, – каже мама, – на Андрія”. У батька наче було передчуття: “коли прийшли “другі совєти”, стали мобілізовувати, і 1927 рік був мобілізований у “ястребки”… Як старші брати”.
У його біографії записано: Євген Сверстюк народився в селянській родині 13 грудня 1928 року в селі Сільце Горохівського району на Волині.
У 1952 році закінчив філологічний факультет Львівського університету (відділення “Логіка і психологія”). 1953–1956 – аспірант НДІ психології. 1956–1959 – викладач української літератури в Полтавському педагогічному інституті. 1959–1960 та 1962–1965 – старший науковий співробітник Українського НДІ психології. 1961–1962 – завідувач відділу прози журналу “Вітчизна”. До захисту кандидатської дисертації не був допущений. З 1965 року до арешту в 1972-му – відповідальний секретар редакції “Українського ботанічного журналу”. У 1959, 1960, 1961, 1965 роках за виступи проти дискримінації української культури та у 1972-му за промову на похороні Дмитра Зерова його звільняли з викладацької роботи за політичними мотивами. Також Сверстюка переслідували за участь у “Самвидаві”, протести проти арештів і незаконних судів.
З часу виникнення у 1960 році київського Клубу творчої молоді, який став центром неофіційного культурного й громадського життя Києва і всієї України, Євген Сверстюк – один із найактивніших його учасників, поруч і в тісному зв’язку з такими відомими діячами української культури і мистецтва, як Алла Горська, Василь Симоненко, Іван Світличний, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Стус, Лесь Танюк та інші. Він організовував або брав активну участь в усіх літературних вечорах, зборах, заборонених святкуваннях дня перенесення праху Т.Г.Шевченка з Петербурга в Україну 22 травня 1861 року. В 1970 році виступив з яскравою промовою на похороні Алли Горської.
14 січня 1972-го був заарештований під час масових арештів серед української інтелігенції. Слідство затягнулося більш як на рік, хоча справа була чисто “літературною”. Свої твори автор підписував власним прізвищем, і тому нічого було розслідувати. Через рік засуджений за статтею “антирадянська агітація і пропаганда” на максимальний термін – 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за літературні твори “З приводу процесу над Погружальським”, “Собор у риштованні”, “Іван Котляревський сміється”, “Остання сльоза”, “На свято жінки” та інші, що поширювалися в самвидаві, а потім публікувалися за кордоном українською, англійською, німецькою та іншими мовами. І лише через роки й роки – аж 1999-го – прийшли вони до українського читача у книзі вибраного “На святі надій”.
“Щастя спiзнати суворiсть i вагу великих слiв – правда, честь, обов’язок, слiв, що становлять морально-етичнi пiдвалини, суть мого свiтогляду. Честь, що оплачується кров’ю, гiднiсть, що є передумовою життя, iстина, до якої йдуть із безстрашнiстю дослiдника – без гарантiї повернутися”, – казав Євген Олександрович в “Останньому слові” на суді, яке потім широко розійшлося у самвидаві.
Відбував термін у Пермських таборах, де був учасником численних акцій протесту, голодувань, страйків. Перебував під особливим наглядом, його систематично кидали до карцеру. Наприкінці лютого 1978-го був ув’язнений на чотири місяці в ПКТ (приміщення камерного типу, тобто внутрішньотабірна в’язниця). На заслання теж був відправлений після 15 діб карцеру. Там, у Бурятії, був столяром геологічної експедиції. Прибувши 1983-го до Києва, працював за тим же фахом. А за п’ять років позбувся й цієї роботи через поїздку в Посольство США на зустріч дисидентів. З літа 1987 року він брав активну участь у роботі напівлегального Українського культурологічного клубу, зокрема виступив із лекцією у зв’язку з 50-річчям загиблого в таборах Василя Стуса й оголосив, що передав текст Лондонському центрові Міжнародного ПЕН-клубу.
З 1989-го Євген Сверстюк – незмінний редактор православної газети “Наша віра”, президент Української асоціації незалежної творчої інтелігенції, яка присуджує щорічні премії імені Василя Стуса. У 1993 році обраний президентом Українського ПЕН-клубу.
Численні статті й публічні виступи Євгена Сверстюка перед інтелігенцією, студентами, школярами, на радіо й телебаченні впливають на подолання інерції страху в суспільстві, на відродження національних духовних цінностей. Перебуваючи поза політичними організаціями, він, проте, впливає на формування ідеології національно-патріотичного руху в цілому й особливо – на духовне відродження України.
У доповіді “Шістдесятники і Захід”, прочитаній в Урбані та Гарварді в 1991 році, Євген Сверстюк так говорив про історичні зміни, що відбулися: “Загрозлива для світу, затята і наступальна комуністична потуга – раптом відмовилась від своєї манери виклику і погрози. Вона поникла, повернулась на 180 градусів – і прийняла мову своїх замучених і недозамучених жертв із карними нумерами. Це була вічна тиха мова правди – її струмок плине через усю історію. Комуністи не змогли пересушити його, перекрити своєю “правдою” і зрозуміли, що спільною мовою світу може бути лише та тиха мова гнаних і переслідуваних за правду, яка йде від священних джерел”.
1993 року Євген Сверстюк захистив у Вільному Українському університеті (Мюнхен) докторську дисертацію з філософії на тему “Українська література і християнська традиція”. Був дійсним членом Української Вільної академії наук у США.
Найвідоміші книги Євгена Сверстюка – “Собор у риштованні” (1970), “Блудні сини України” (1993), “Шевченко і час” (1996), “На святі надій” (1999). Він також автор численних есе і статей з літературознавства, психології і релігієзнавства, віршів і перекладів з німецької, англійської, російської. До останніх днів життя виступав перед молоддю, брав участь у громадських обговореннях, давав інтерв’ю, коментував для преси дражливі питання сьогодення. У своєму останньому інтерв’ю для радіо “Свобода” Євген Сверстюк зазначав, що Україна зараз проходить надзвичайно відповідальне випробування для свободи та незалежності українців, яке треба пройти з гідністю.
Похоронили Євгена Сверстюка на Байковому кладовищі. Попрощатися з ним, висловити свою шану і повагу прийшли Президент України Петро Порошенко, Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, учасники Ініціативної групи “Першого грудня” та багато громадян, які глибоко шанували цю видатну і надзвичайно скромну людину. Як сказав колишній дисидент Василь Овсієнко, “із його смертю ми всі осиротіли…”
Після прощання з моральним авторитетом нації в соціальних мережах постійно друкуються десять витягів із висловлювань Євгена Сверстюка, які звучать сьогодні дуже повчально й актуально. Пропонуємо їх нашим читачам.
1. Якщо нація, яка обороняє свій край, є мобілізована духовно, то таку націю неможливо перемогти.
2. Зневіра – один із хворобливих проявів життя і, до речі, один із великих гріхів. У кожного бувають різні летючі настрої, але людина не має морального права ділитися своєю зневірою.
3. Один в полі воїн – це перше гасло кожної людини, кожен має бути воїном і воювати там, де може бути успішним і не перекладати свою роботу на інших.
4. Молодь повинна долати українську хворобу порізненості, ледачого самозаспокоєння й неуцтва, споживацького патріотизму і позірної релігійності. Спадкову хворобу. Як завжди, нормальна молодь гуртується в об’єднання, де культивуються принципи безкорисливости, змагальности, ідеалізму. Без ідеалізму і романтизму немає молоді.
5. Під благодатним українським небом усе буйно росте. Особливо бур’ян, коли його не виполювати. І гори сміття, коли не прибирати.
6. У будь-які часи є люди, які повинні ошляхечувати суспільство. Їх небагато, і вони здатні відстоювати свою думку, писати не те, що прийнято, а що справді потрібно, важливо, не фальшивити й не розмінюватись. Хоча б в ім’я принципу, який дає право залишатися людиною або не залишатися.
7. Нинішнє філософське формування того ж питання – “здаватися чи бути” – так само торкається життєвої позиції людини, яка обирає шлях активного самоутвердження в житті і в своїй ролі, обирає справжність і відповідальність або нічого не обирає, тобто залишається в пасивній ролі вдаваного діяча, вдаваного патріота, вдаваного учасника гри.
8. Тільки з доброти і любові щось росте. У гонитві за матеріальним люди ніколи не досягнуть згоди і не взнають власного покликання. Цей шлях плаский і нівечить особистість.
9. Нам потрібно боротися за українську мову в кожній сім’ї, в кожній родині. Це має стати нормою. Це вирішується на рівні людини. Жоден закон не погубить мови.
10. Єдина безпрограшна позиція людини – чесна.
Підготувала Лідія ВІЦЕНЯ.
[1]