“Сотні загиблих, десятки в полоні. Майже п’ятсот наших хлопців з різних підрозділів загинули. Поранених росіяни добивали уже на полі. “Швидких” туди не пропускали, щоб ніхто не довідався, які гори трупів залишились”. Це рядки з повідомлення на сторінці в Facebook керівника одного з батальйонів, що опинився в Іловайському котлі.
… Ганна Володимирівна затривожилась, коли мобільний телефон її Віктора, учасника АТО, став недоступним. Та не хотілось вірити. Життя старшого сина забрала армія. Невже й молодшому така ж доля судилась? Коли через кілька днів до двору зайшли синові друзі з Дніпропетровська, серце защеміло. Ні, такого не може бути!
Ганна Ходак із села Шедієве Новосанжарського району – справді мужня жінка. Стільки разів їздила до Черкаського, але щораз натикалася на непробивну бюрократичну стіну. Тільки тоді, коли товариші по службі засвідчили, що в них на руках обірвалося життя бойового побратима, військові бюрократи повірили, що Віктор Ходак не переховується і не перейшов на бік противника. Мати об’їздила шпиталі в Дніпропетровську, Запоріжжі, інших містах. Нарешті добралася під Іловайськ, у сумнозвісне село Червоносільське, яке вже й селом не назвеш. Там вдалось розшукати свідків жахів, що творилися 29 серпня. На власні очі бачила те сухе дерево, ту стару хатину, де сталось непоправне.
“Якби скласти докупи всі кілометри, які вона проїздила, мабуть, на край світу можна добратися”, – співчутливо розповідала одна шедіївська жінка. “Я й на край світу готова, тільки б по-людському похоронити сина”, – не раз чули від солдатської матері. Вона таки дізналася, що Віктор похований на одному з дніпропетровських цвинтарів, на Алеї героїв. Їй пропонували, щоб син там спочивав вічним сном. Не погодилась. Стільки ще після того бюрократичних бар’єрів довелось подолати.
П’яте грудня в Новосанжарському районі оголосили днем жалоби. На тиху шедіївську вулицю потоком йшли люди, з’їжджалися автівки. Ніколи ще так багатолюдно не було у дворі Ходаків.
На столику – портрет юнака зі зброєю в руках. Горять свічки. Над труною схилилися батьки, сестра, родичі. Підходять і підходять люди, кладуть квіти, співчувають матері. Та марні їхні слова розради. Сльози котяться градом, руки тремтять…
Провести мужнього захисника Вітчизни в останню дорогу прибули побратими, друзі, земляки, керівники району, військові з Дніпропетровська і Полтави, співробітники райвійськкомату. “Скільки там молодих життів обірвалося – важко навіть уявити, – ділиться Сергій Задорожний, котрий служив із Віктором в одному підрозділі й теж звідав іловайського пекла. – Був би і я серед загиблих, але напередодні отримав поранення. А про Вітю скажу, що це – людина унікальна. Великий оптиміст, справжній життєлюб, товариський, подільчивий. Поспілкуєшся з ним півгодини – і цього досить, щоб заприятелювати. В останні свої хвилини він врятував життя двох однополчан, прикривши їх собою. А сам не зумів врятуватись”.
Віктора ховали поруч з його старшим братом Олександром, котрий десять років тому загинув в армії за нез’ясованих обставин.
Віктору Ходаку було 27 років. Після строкової служби у Збройних силах України працював у місцевому сільгосппідприємстві, згодом – в охоронній фірмі в Дніпропетровську. Під час другої хвилі мобілізації 20 червня був призваний до лав Української армії. 3 11 серпня безпосередньо брав участь в антитерористичній операції на Сході України у складі 93-ї механізованої бригади.
Біля труни приспущено прапори, хвилиною мовчання громада вшановує світлу пам’ять про славного земляка. А він, зовсім юний на світлині, посміхається і, здається, готовий сказати: “Я повернувся…” На думку спадають поетичні рядки із вірша Андрія Малишка зі шкільної програми “Прометей”: “…А він – в пілоточці своїй, / У гімнастьорці польовій, / В юхтових чоботях – навпроти, / В очах ні крику, ні скорботи, / Таким ходив, мабуть, і в бій…” Описані поетом події – Велика Вітчизняна війна, у якій наші народи разом боролися із “коричневою чумою”. Чому ж “брати” самі стали “коричневими”? Невже кремлівські імперські двоголові мутанти засліпили очі й затьмарили розум? Воістину війна безпощадна! Боже, зглянься і порятуй Україну, дай сил покаятися і зупинитися у безумстві її ворогам і повернути нам мир та спокій!
Вічна пам’ять тобі, Герою України! І Царство Небесне!
Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст
[1]