- Зоря Полтавщини. Громадсько-політична газета - http://www.old.zorya.poltava.ua -

“Хлопці, які поруч на БТРі, знають: зі мною – не страшно”

Ще дев’ятикласником Коля Свіркін почав допомагати мамі утримувати сім’ю – працював двірником у дитячому садочку. Зранку ретельно прибирав територію, підмітав, тоді йшов до школи. От і нині: прибувши у відпустку із зони бойових дій на Сході нашої держави всього на двадцять днів, одразу пішов працювати на СТО, щоб і грошей для родини підзаробити, і від нерадісних фронтових реалій відволіктися. Дуже скучив за двома красунями-донечками, першокласницею Русланкою і маленькою принцесою Дашею. Кожну вільну хвилинку намагається присвятити їм. А комбат наказав бути постійно на зв’язку, готовим до екстреного виклику будь-якої хвилини…
Микола з дитинства мав тягу до техніки: лагодив возики, велосипеди, згодом перейшов до мопедів, мотоциклів, машин. Його можна було побачити в Диканьці то на саморобному триколісному трайку, то на дивовижному багі для їзди по бездоріжжю – цей агрегат юнак змайстрував з “нічого”. Скільки автомобілів перебрано його вмілими руками, відрихтовано, відновлено після ДТП!
Під час строкової служби у 1998– 1999 роках Микола Свіркін був старшим механіком-водієм танка Т-64Б. А 5 квітня цього року його разом із диканцями Романом Шапченком, Русланом Калюжним, Олександром Звягольським із Водяної Балки знову призвали до лав Українскої армії. Служить у 93-й механізованій бригаді старшим майстром з радіозв’язку. Спочатку ремонтували техніку, яка більше двадцяти років стояла законсервованою, а в травні хлопців перекинули під Барвінкове на Харківщині, що межує із буремною Донеччиною. Виставляли блокпости, заглибилися на кількасот кілометрів вглиб Донецької області, у район Новобахмутівки, де ведуться активні бойові дії.
Терористи постійно обстрілюють селище Червоний Партизан, де оборону тримає його механізована бригада. Кожен день для бійців – як останній. Під один із таких обстрілів 13 жовтня потрапив і Микола Свіркін. Разом із кількома товаришами отримав завдання налагодити кабельний польовий зв’язок між блокпостами. Коли на своїй командирсько-штабній БМП, де заміняв відсутнього механіка, опинився на другому блокпосту біля Червоного Партизана, почався артилерійський обстріл. Почув, як хлопці по рації просили підтримки: на них ішли три танки, три БМП і до трьохсот чоловік “деенерівської” піхоти. Наші позиції обороняли близько тридцяти бійців. “Хто зі мною?” – крикнув на ходу, заводячи свою бойову машину. На неї заскочили Сергій Товстик і Роман Євдокимов. Рятуючи своє і їхнє життя, Микола попрямував до третього блокпоста. За лісосмугою наткнулися на БМП і танк з написом “Восток” та червоними зірками – не наші! Шлях виявився відрізаним, почалася перестрілка. Почув, як кричить Роман, оглянувся – Сергій увесь закривавлений. З великими зусиллями діставшись безпечного на той час блокпоста, зрозумів: у його бойового товариша немає рук! Знав, що позаду залишилися поранені. Тоді Микола Свіркін вивіз із поля бою і доставив до безпечного блокпоста, куди змогла під’їхати “швидка допомога” 25-ї бригади, одинадцятьох бійців Української армії, врятувавши їх від вірної загибелі. За мужність і відвагу командування представило його до бойової нагороди.
– Звісно, нічого не бояться лише дурні, – відповідає на моє запитання Микола. – Але хлопці, які їздять поруч на БТРі, знають: зі мною не страшно, я обов’язково врятуюся сам і допоможу їм!
Після ротації бійці 93-ї механізованої бригади, серед них і Микола Свіркін, відремонтують пошкоджену техніку – і знову на передову. А Роман Шапченко і Руслан Калюжний, які обслуговують “Гради”, розвідник Олександр Звягольський і нині там. “Хто, якщо не ми, має захищати Батьківщину? А якщо всі стануть “отказниками” – що, нехай бандити приходять до нас додому?” – переконаний у важливості своєї місії молодий чоловік.
Дякуємо тобі, Миколо, і твоїм бойовим товаришам за мужність, повертайтеся якнайшвидше додому – живими і неушкодженими!

Валентина ДІДЕНКО
Журналіст

Print Friendly, PDF & Email [1]