На війні є не тільки горе і смерть. Є і радість. Радість від зустрічі з друзями, від звісточок з дому, від дитячих листів і візитів волонтерів. Найбільша радість – побувати у пеклі й повернутись звідти живим. У даному випадку пекло – це Донецький аеропорт, що став символом незламності українських військовиків.
Днями звідти з двотижневої вахти повернулись десантники 95-ї бригади, “кіборги” – так їх назвали вороги за стійкість і мужність, а саме це слово стало синонімом героя. На зміну їм заступили інші хлопці “дев’яностоп’ятки”. Всі – добровольці. Воювати в аеропорту, а головне доїхати і повернутись – це великий ризик. Та що там казати – це готовність кожного солдата, який туди їде, до смерті.
Найстрашніше, найнеприємніше – очікування. Коли починається бій чи інший “водоріз” (напишемо це слово так, хоча насправді на війні воно звучить інакше, про це знають ті, хто це бачить і робить, так би мовити, “посвячені”). Отже, коли починається “водоріз”, ти забуваєш про страх, ти йдеш вперед, ти думаєш про своїх товаришів, які поруч із тобою. Таке мені розповів десантник 95-ї Валерій.
Отже, найбільша небезпека – це дорога туди й звідти. Триває вона вічність – 10–15 хвилин в один кінець. Їхати доводиться по темному без жодного світла, відкритим простором без можливості маневру, оскільки все заміновано. Обстріл йде тотальний, особливо з території пожежної частини аеропорту. Б’ють з кожного вікна – ПТУРами, СПГ, РПГ, великокаліберними кулеметами. Цього разу подорож мала відбутись увечері. Бійці збирались у поїздку, на БТРи вантажили багато води, провіанту. Особисті речі – спальні мішки, каремати, одяг – теж на “броні”. У череві БТРа – тільки люди. Ніщо не повинно завадити покинути машину в разі попадання снаряда. Солдати спокійні й зосереджені. Та почався обстріл (врешті він тут постійно) – і з півдороги, з точки проміжного старту цих шалених перегонів, колону завернули.
Довелось їхати на світанку. Близько 5-ї – старт. Десь о 7-й у двір бази якось раптово і зненацька заїхав БТР. Це був один із наших, вже звідти. З черева броньованої машини почали вилазити запилені люди. Вони обнімались з друзями і раділи світлу й життю. Підійшов ще один БТР, третього “Урал” притягнув на буксирі. Емоції бійців зашкалювали, обличчя світились від щастя, можливо, це воно і було в чистому вигляді.
Оце й була та найбільша радість – побувати в пеклі й вийти звідти живим і здоровим. По рації командиру доповіли – всі виїхали, всі живі. Колону обстрілювали, в одному БТРі пробито два колеси та броню. Ніхто не постраждав. Це була машина Ігоря “Єнота”.
На завжди спокійному обличчі командира (позивний “Купол”) нічого не змінилось, лише незворушність і зосередженість, але те, що всі відчули полегшення і він теж, – це було помітно. “Купола” поважають солдати. Всі до одного. За все. Можливо, ця повага – найцінніший, найдорожчий орден для Командира. Вперше ми з ним зустрілись у “Шервудському лісі” (так називалась база 95-ї бригади) під горою Карачун. Там він водив конвої, які ніколи не потрапляли під обстріл. Його інтуїція і військові знання не підводили. Тут, у Пісках, він теж виконує бойові завдання, і найголовніше для нього – зберегти життя своїх бійців: чиїхось синів, батьків, чоловіків, братів…
На рацію “Куполу” знову говорить старший командир: “Молодці! Подякуй всім водіям БТРів!”
Ще одна радісна зустріч – з Олександром Курбасовим. Тоді, у червні під Карачуном, “Курбас” був командиром екіпажу БТРа “Ласточка”, постійно ходив у конвоях. Нині він заступив у аеропорт, його улюблений ПКМ – разом з ним. А “Ласточка” з підбитими у боях крилами – в ремонті.
Олександр КЛИМЕНКО
“Голос України” – спеціально для
[1]Фронтове фото. Ми переможемо!
“Зорі Полтавщини”
[2]Боєць 95-ї аеромобільної бригади. Родом із Опішні. На жаль, автор не встиг записати його прізвище.
[3]