Волонтерська діяльність Оксани Клименко із Селещини Машівського району – це постійна, копітка робота. Вона, на перший погляд, ніби й непомітна, але, певна, її щирість і небайдужість так потрібні нашим бійцям на буремному Сході, мирним людям Донбасу…
“Усе почалося з Майдану”
– В Інтернеті є форум дачників-квітникарів України. Я стала його постійним відвідувачем і вже протягом чотирьох років спілкуюся з однодумцями. Серед моїх віртуальних друзів дуже багато киян. Зокрема Юлія Паєвська. Вона зараз для наших військових проводить заняття з тактичної медицини. А тоді, після 30 листопада минулого року, Юля днювала і ночувала на Майдані. Саме через форум я й дізналася про реальний стан речей – ми обговорювали події, що відбувалися в Києві, переглядали фотографії. Відтоді все й почалося. Спочатку почала пересилати гроші на ліки. Потім передавала теплий одяг, все, що дома знайшла: чоловікові светри, перчатки, які він вже не носив, – ділиться спогадами Світлана. – А сама в’язала шкарпетки, купувала продукти, ліки. Відправила спочатку великий ящик “гуманітарки”, потім – ще. Мені просто жаль було тих людей. Хоча скажу, що до 30 листопада минулого року мене політика абсолютно не цікавила.
Коли в березні завирували події в Криму, ми знову ж на форумі спілкувалися з кримчанами і дізнавалися про реальний стан справ. А коли в південно-східних регіонах стали дислокуватися українські війська, наші форумчани почали їм допомагати. Адже стояли солдати посеред степу, де нічого не було. Вони купували і привозили мішки, пісок. Потім привезли генератор… Після того підключилася і я. І з квітня стала допомагати українським солдатам чим можу.
“Зараз підтримуємо наших військових на Донбасі”
– Робота продовжується. Нині наші форумчани, в тім числі і я, допомагаємо 128-й бригаді (це полтавська бригада, куди входять і кременчужани), 93-й бригаді, іншим з’єднанням. Ідуть наші посилки і під Дебальцеве, і до Горлівки, і до Донецька. А ще раніше допомагали 72-й бригаді. Закупили бійцям спальники, бензопили та інше. А потім військовослужбовці цієї бригади показали фото, як їх розбомбили. Суцільне згарище. І солдати на цьому попелищі визбирували вцілілі патрони, щоб вистояти ніч…
Дуже допомагає українським військовим наша форумчанка з Донеччини, через яку і тримаємо зв’язки, – продовжує розповідь волонтерка. – До цієї жінки додому привозять поранених солдатів, а вона вже своїм автомобілем розвозить їх по лікувальних закладах. Одних при необхідності госпіталізує, інших виходжує вдома. І так у неї перебувають до двадцяти солдатів. А одного разу звернулася вона із проханням допомогти взути двох військових, яких лікувала вдома. Як сказала: “Нужно помочь моим детям. Их нужно обуть”. Один солдатик – під два метри зросту, інший – більше двох. А сама вона – метр п’ятдесят “із хвостиком”. І взуття хлопцям необхідне було сорок сьомого розміру.
Тоді я по Інтернету знайшла волонтерську організацію, де й замовила дві пари берців. А заплатити ж треба за них… Пішла до магазину і стала просити у відвідувачів, потім обійшла всіх мешканців свого будинку. Назбирала двісті шістдесят гривень, а потім додала свої. Бо треба було всього сімсот шістдесят. Так і заплатила за дві пари.
А недавно звернулася до генерального директора Полтавського ГЗК Віктора Лотоуса із проханням допомогти придбати ліки для військових. Причому просила хоча б найпростіші: від застуди, нежитю. Віктор Лотоус взяв номер телефона. Чесно кажучи, я особливо й не покладала надії на те, що з цього щось вийде. Та вже через кілька днів задзвонив телефон, і висвітився незнайомий номер. Телефонувала жінка, як сказала, від Віктора Вікторовича. Я була приємно здивована. Вона запитала, що саме потрібно. Ми поговорили, і після цієї розмови знову настала тиша на кілька днів. Та яким було моє здивування, коли знову мені зателефонували й повідомили, що везуть ліки. А як відкрила ті ящики, чесно скажу, плакала, – так розчулилася. Всього медикаментів десь на двадцять тисяч гривень. Після того, як відіслала, мені подзвонили і повідомили, що частина ліків пішла на 128-му бригаду, частина – на 93-тю, а частина – в медичні заклади.
“Дуже потрібні люди, які можуть в’язати…”
– Бо сама ще й балаклави хлопцям в’яжу, шкарпетки… Та рук не вистачає. І нитки є, тільки б ще майстринь…
Оксана показала пару балаклав.
– Уже такі відправляла, то сказали, що хороші. Збираю й теплі речі для наших хлопців. То в кого є, візьму з радістю. Ще також на форумі звернулася знайома з Харкова про допомогу діткам біженців. Бо малеча дуже мерзне. У мене немає дитячих речей, тож звернулася до знайомих.
І знову перейшли на розмову про армію.
– Як подумати, допомогти солдатам дуже просто. Не потрібно щось купувати, гроші відправляти, якщо їх немає. Можна елементарно насмажити гарбузового чи соняшникового насіння, набити горіхів, насушити яблук чи іншого, перекрутити сала з часником чи меду з лимоном. І не обов’язково трилітровими банками… Головне – не бути байдужим. Навіть найменша підтримка додасть хлопцям сили. А не так, як говорять: “Це ж не тут”. І не дай Бог, щоб прийшло сюди. Бо позиція “моя хата скраю” – це шлях в нікуди. При такій байдужості і в нас може завтра бути що завгодно…
Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст
[1]