3 листопада на Першому каналі Українського радіо прозвучала громадсько-політична передача “Житейські будні” з Іриною Ткаченко. Гостем радіостудії був фотокореспондент газети “Голос України”, заслужений журналіст України, наш автор Олександр КЛИМЕНКО. Пропонуємо читачам “Зорі Полтавщини” газетну версію програми.
– Сьогодні ми будемо говорити про житейські будні журналіста на війні. Поруч зі мною у студії – оглядач, фотокореспондент газети “Голос України”, заслужений журналіст України Олександр Клименко.
– Будні на війні… Ви знаєте, так трапилось, що раніше я дуже багато їздив по війнах як фотокореспондент, починаючи з 1992 року. В Придністров’ї, це було перше моє відрядження, побачив війну наживо, далі були Югославія, Африка… Та весь жах у тому, що ніколи не думав, що війну буду знімати вдома, що втрачатиму своїх товаришів, друзів. Це був такий удар, коли другого травня збили два вертольоти МІ-24, і серед шести членів екіпажу п’ятеро були моїми добрими знайомими, з якими я бачився в Україні, літав у Конго, у Ліберію. Це дуже гірко для мене.
Уперше поїхав у зону АТО на початку літа. Я думав, як туди потрапити, можливо, якось нелегально… Врешті ранком 4 червня приїхав на один із аеродромів до вертольотчиків, говорив із командиром, і раптом йому на рацію приходить повідомлення: “Два 24-х не вирушили”, тобто два вертольоти МІ-24 вимушено сіли – їх збили. Командир тоді сказав нам: “Хлопці, не можу з вами говорити, бо це розпочинається зовсім інша історія. Не до вас”. Врешті, десь у середині дня я потрапив на аеродром, з якого ми полетіли на інший, а звідти – на Карачун (гора поблизу міста Слов’янська Донецької області. – Ред.). Злітав МІ-8, який віз гуманітарну допомогу. Це були необхідні речі для життя: вода, макарони. Ми летіли дуже низько, вертоліт часто кружляв і петляв, потім швидко присіли над дорогою, викинули всі речі; саме тоді дізнався, що я – на горі Карачун. Це був мій перший політ у зону бойових дій. Потім їздив ще, ще і ще. Часто бував у 95-й Житомирській аеромобільній бригаді, був у 30-й Новоград-Волинській, у 93-й, що із Дніпропетровської області.
Останнього разу відвідав хлопців із батальйонів “Дніпро” та “Правий сектор”, що розташовувались у районі села Піски. Там є два недобудовані мости на окружній дорозі Донецька, які мають міцне кріплення, тому їх неможливо пробити “Градами”, хіба що мінами. На цій дорозі стоїть блокпост батальйону “Дніпро-1”, що входить до складу МВС. Я писав замітку про них, мені щось таке навіяло: ніби то шлях до пекла, який треба долати дуже швидко й бути постійно під обстрілами.
Ми приїхали в село Піски, й відразу ж почався обстріл. Пересиділи в погребі, вийшли – і знову стрільби. Потім їхали, бачили палаючі будинки, в які потрапили міни, – це було село Первомайськ. Зрештою ми зупинилися у Красноармійську, де переночували, а зранку відправилися в інше село, до іншої бригади, але потрапити туди не змогли. Відійшли десь кілометр пішки по дорозі, як тут раптом БМ-21 “Гради”. Це було зовсім несподівано: дивишся – і тут починають “рватися салюти” метрів 200 від нас. Ми не змогли заховатися. Це якщо ти знаєш попередньо, то знайдеш прихисток. Ми прийшли до 17-ї бригади, до танкістів, і знову обстріл, ховалися у погребі, потім зайшли у хату, і знову ворожі кулі, тоді вже ховалися у “норі”. Солдати викопали яму, яку назвали “нора”. До речі, у них є і команда така.
– Коли слухачі чують ваш сміх, то не розуміють. Я то знаю, що це певна особливість вашого характеру, своєрідна захисна реакція. А як ви прокоментуєте власний сміх?
– А чому б і не посміхатися? На війні ж бувають не лише сльози, адже там проходить життя. Люди самі себе розважають: грають на гітарі, читають книжки. Останнього разу, коли був у 30-й бригаді, дивлюсь: сидить хлопчина і читає книжку, починаю його фотографувати – він соромиться. Потім ми розговорилися, і каже мені: “Я тут стільки книжок прочитав – більше, ніж за все своє життя, бо вдома – телевізор, Інтернет”.
– Як часто бійці ховають обличчя від фотокамери?
– Вертолітники ніколи не люблять фотографуватися до польоту, бо погана прикмета. Але це так було і раніше. А ті, що на блокпостах, не хочуть, щоб шантажували їхні сім’ї, дехто із бійців взагалі рідним не говорив, що перебуває у епіцентрі бойових дій. Хоча зустрічав й інших. Приміром, майор Шевчук, з яким познайомився на горі Карачун, усім розповідає, де він і що з ним.
Найбільше мене вражають долі людей, яких там зустрічаю. Один чоловік, мобілізований капітан, заступник командира роти. Він комп’ютерний геній, закінчив у 15 років школу, без іспитів вступив до Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара на механіко-математичний факультет, та вирішив вивчати соціологію. Зараз цей боєць – власник комп’ютерної фірми, певний час жив у Нью-Йорку, а коли була мобілізація, пішов не ховаючись. Він одного вечора сказав таку фразу: “Неважливо, де і коли ти помреш, а важливо – як і за що”.
– Дай Боже їм усім здоров’я, щоб вони залишилися живими. Думаю, що коли війна закінчиться, а будь-яка війна закінчується, про кожного воїна-патріота слід написати окрему книгу і відзняти окремий фільм.
– Бачите, зараз маємо історію-міф Другої світової війни. Мій батько воював, і він розповідав далеко не те, про що пишуть у книжках. Хочу сказати, що наша війна не повинна бути міфом. Уже є телебачення, радіо, Інтернет. Зараз кожен солдат, який має мобільний телефон, може вважати себе журналістом. Він викладає у соціальних мережах фото й свої дописи із місця перебування. Мені б дуже хотілося, щоб ця війна була документована.
– Як би ви прокоментували ту ситуацію, яка вже склалася: військові чи їхні родини пишуть про одне у соціальних мережах, деякі ЗМІ розповідають іншу ситуацію, а офіційно на прес-конференціях представляють новий погляд, який відрізняється від двох попередніх?
– Телефон, Інтернет не дозволяють фальсифікувати події. Якщо людина користується лише одним інформаційним ресурсом: радіо, Інтернетом чи телебаченням, то, звичайно, буде обмеженою. Є цинічна й жорстока, але точна думка в теорії інформаційної боротьби: “Війну виграє той, хто бреше”…
– Періодично виникають дискусії стосовно того, що мусять розповідати журналісти, а що – ні. Де та межа правди фото- та відеоматеріалів, які показують?
– Мені здається, що все-таки треба приховувати інформацію, яка буде оголошена трохи пізніше. А все, що ми пишемо у ЗМІ, соціальних мережах, це не тільки бачимо ми і наші рідні, а й ретельно досліджується ворогом. Тим більше, їхні розвідки зараз дуже активно працюють. Загалом це дуже складне питання, бо війну не оголошували, а зараз іде антитерористична операція.
– Як бути з тим, що хтось із чиновників Міноборони рапортує про те, що вся армія одягнена на 90 відсотків, або на всі 120, а потім виявляється, що це не так?
– А ось про це треба писати. Я сам бачив людей, які голі й босі. Колись один із чиновників казав: “Ті волонтери…” А на фронті розповідають, що якби не добрі люди, то були б досі голі, босі й голодні. Раніше ширилася така думка, що волонтери і народ розбестили Міністерство оборони України.
– Які настрої українських вояків щодо висловів “Ми все пам’ятаємо”, “Ми нічого не забуваємо”, “Коли війна закінчиться, ми з усіх спитаємо (стосується лише урядовців)”?
– Звичайно, такі настрої є, але я не чув. Можливо, тому, що більше спілкуюся із військовими Міноборони, ніж із добровольцями.
– Що можете сказати мирним жителям, які хвилюються за українських військових?
– Армія Росії – друга у світі. Та наші хлопці дадуть їй гідну відсіч. Тим більше, вони показали мужність і бойовий дух. Знаєте, найгірше на війні – втрачати друзів, а найрадісніше – зустрічати тих людей, із якими був знайомий раніше. Є такий чоловік у 95-й бригаді, позивний – “Купол”. Коли ми перебували на горі Карачун, він був керівником конвою. Це – дуже небезпечно, адже чимало влаштовувалось засідок, і все залежало лише від його інтуїції, знання й удачі. Під керівництвом “Купола” конвой завжди повертався живим. Він ніколи й нікому не говорив, куди і якою дорогою їде, все було незаплановано, міг у будь-який час звернути наліво чи направо. Так-от, коли я приїхав у Піски – зустрів “Купола”. Це була надзвичайно тепла і радісна зустріч…
Ми переможемо, сумнівів немає!
Підготувала Оксана БІЛЕНЬКА.
[1]
[2]
[3]
[4]