Для досвідченого зорянина Олега Олександровича Смірнова, який 10 листопада відзначив своє 65-ліття, шлях з дому на роботу – не просто повсякденний маршрут. За багато років він звик вивчати його не менш уважніше, ніж газетну сторінку. Оригінальним, професійним поглядом, у якому й звичайна вулиця набуває особливої архітектури: замість цегляних висоток на ній красуються творіння думок і емоцій – один будинок настільки солідний, наче аналітична стаття на п’ять колонок, інший – стрункий та стрімкий, як улюблена Олегом Олександровичем кореспонденція. До третього туляться парк і квітник, отож бути ліричній замальовці…
У кожній публікації, як у кожному будинку, де живуть люди, – свої радощі, печалі й надії. І завжди важливо, наскільки їм цікаво й затишно поруч. Бо тільки тоді вимогливий читач неодмінно захоче завернути на цю “вуличку” й пройти її від абзацу до абзацу, від першого й до останнього рядка, слідуючи тим “дороговказам”, “світлофорам”, “зупинкам”, які ретельно продумані для нього в редакційному секретаріаті. Олег Олександрович Смірнов добре знається на створенні такої газетної архітектури, адже з початку 1990-х до 2010 року працював заступником відповідального секретаря “Зорі Полтавщини”. Разом із тим продовжував писати журналістські матеріали, виявляючи інтерес до найрізноманітніших – від політики до релігії – тем.
Головне, говорить, – уміти у будь-якій події, особистості віднаходити ту зернинку, яка виведе на широке поле міркувань, досліджень, розповіді. Про іншу обов’язкову й надважливу запоруку професійного журналістського спілкування Олегу Смірнову хочеться нагадати особливо, бо це – багатьма попрана й зігнорована сьогодні етика. “Душу людини треба розкривати, а не лізти туди в брудних чоботах, – говорить він. – Вдумливий читач, слухач, глядач ніколи не поважатиме журналіста за цинізм”.
Для Олега Олександровича вступ на факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка в 1972 році не був оповитий юнацькими рожевими мріями. Від захоплено створюваного в п’ятому класі разом з однолітком фантастичного роману про “червону планету” минуло багато подій, які випробовували його на життєву міцність: втративши батька, довелось якомога швидше здобувати спеціальність, отож пішов навчатися до Полтавського технікуму м’ясної промисловості, на строкову службу потрапив на Далекий Схід у 1969-му, якраз під час розгортання там радянсько-китайського прикордонного конфлікту на острові Даманський. Повернушись до Полтави, спробував “робітничого хліба”. Заробітна плата влаштовувала, але бажання вчитися перемогло.
У студентські роки було сутужно, утім завзяття допомагало брати гору над будь-якими негараздами. І багаж туристам за невелику платню носив, і вагони з хлопцями розвантажував, а невдовзі влаштувався у студентському містечку в котельню. Уночі – обхідник, удень – студент. У складі будівельного загону побував у Казахстані. Усе це пригадується сьогодні з усмішкою. Так само, як і страхи перед екзаменами. А вони ж, сміється Олег Олександрович, не давали йому спокійно спати мало не до 60 років. Уже такий величезний досвід мав за плечима, а уві сні продовжував відповідати на екзамені під пронизливим поглядом суворої викладачки.
“Приємно, що навчатися мені випало на одному курсі з красунею і землячкою з Полтавщини Лідою Сіробаб, яка згодом стала однією з найяскравіших полтавських журналістів. І ще приємніше, що й донині ми працюємо з нею в одному колективі. Це відома наша зорянка Лідія Миколаївна Віценя”, – говорить Олег Олександрович Смірнов.
По закінченні вишу мав би поїхати за розподілом у Іллічівськ Одеської області. Хотілось, уже звідусіль пахло морем і шуміло портовою метушнею. Та вдома в Полтаві знову трапилось непоправне горе. Мама втратила молодшого сина, тож мав повертатися їй на підмогу. Спочатку влаштувався у заводську газету на завод ГРЛ. Відразу ж довелось призвичаюватися до роботи в усіх газетних іпостасях: сам собі й редактор, і коректор, і фотокор, і відповідальний секретар. Згодом перейшов на радіо тресту “Полтавапромбуд”, тут видавалася й газета “Полтавський будівельник”, яку також потрібно було наповнювати цікавими для цього особливого кола читачів інформаціями, кореспонденціями, інтерв’ю.
Підготовлені Олегом Олександровичем Смірновим матеріали з радістю брали й на обласному радіо, і в редакціях “Комсомольця Полтавщини” та “Зорі Полтавщини”. Постійною точкою перетину з багатьма журналістами обласних та районних видань у ті часи було видавництво, де над майбутнім номером чаклували лінотипісти, де, власне, відбувались процеси, які в наш комп’ютерний час важко й зрозуміти зі слів. Отож спілкування з колегами було неперервним, ділилися редакційними новинами, обмінювалися планами. Та все одно пропозиція перейти на роботу в “Зорю Полтавщини” виявилась для Олега Смірнова несподіванкою. Прийняв з радістю і, рік попрацювавши випусковим, був призначений на посаду заступника відповідального секретаря.
Це він створював “обличчя” улюблених нашими читачами зорянських додатків та інших постійних сторінок. Досі з цікавістю згадує старше покоління зорян, яке залишило йому на пам’ять сотні зворушливих і кумедних історій про те, як щиро автори вболівали за свої дописи й намагались якнайшвидше, випередивши колегу, “проштовхнути” їх на шпальти, на зустріч із читачем. Усі ці гарячі емоції треба було вміти урівноважувати доскональним розумінням актуальності й особливості кожного з сотень матеріалів, які безперервно поповнювали редакційний портфель. За такими турботами не вистачало часу й подих перевести. Раніше двадцятої години двері в робочому кабінеті не зачинялись.
Нині Олег Олександрович Смірнов продовжує працювати в редакції. На його плечах – господарська частина клопотів. Удома ж їхня найбільша з дружиною радість – онучки. Тішить, зокрема, й те, що п’ятикласниця Саша вже виявляє інтерес до друкованого слова. Можливо, будуть у неї попереду й роман про “червону планету”, й захоплюючі зорянські орбіти…
За дорученням зорян матеріали підготувала
Вікторія КОРНЄВА.
[1]