Ми вже звикаємо до таких моторошних слів, як “терористи”, “окупація”, “фронт”, “війна”… На жаль, призвичаюємося жити в умовах агресії з боку сусідньої держави. Жити в умовах мобілізації, коли наші чоловіки замість того, щоб ходити на роботу, бавитися з дітьми, займатися улюбленими справами, вирушають захищати рідну землю від ворога.
Петра Хорішка з села, що має найріднішу для нього назву, – Хорішки – Козельщинського району мобілізували до армії у середині червня. У серпні, після поранення й тижневого перебування у госпіталі, боєць приїздив додому. Це був короткий перепочинок перед тим, як знову вирушити на фронт.
Село Хорішки – батьківщина тата Петра Хорішка, хлопець же народився й виріс у Кременчуці. У 1998 році був призваний на строкову службу до армії. У 2001-му приїхав із батьками у Хорішки на відпочинок до родичів. І більше доля його звідси не відпустила – одружився, осів, відчув, що повернувся у рідний куток. Останні кілька років Петро Григорович працював трактористом у ТОВ “Агрофірма “Добробут” агропромхолдингу “Астарта-Київ”.
– Мобілізували мене шістнадцятого червня, і я одразу поїхав у Кіровоград, де проходив військову підготовку. Потім нас перекинули в зону АТО, – розповів боєць. – Тиждень воювали у Слов’янську, потім було Сніжне. У нас був взвод розвідки, двадцять п’ять чоловік. У кожного солдата – свої позивні. Головне у бою – бути впевненим у товаришах, як у собі. Тоді можна сміливо йти й у бій, і в розвідку. Як то кажуть: один за всіх і всі за одного.
Петро Хорішко у зоні АТО був заступником командира взвода, а коли командир отримав поранення, виконував його обов’язки.
– Ходили в розвідку і на три дні, й на тиждень, по-різному бувало, – пригадує він. – Часто не вистачало води, оскільки будь-де пити не можна – ризиковано. З харчами справи ліпші. Це завдяки командиру. Взагалі скрізь усе залежить від керівника. У нас комвзводу – людина на своєму місці, отож мали й форму, й взуття, воду, їжу. Але бачив й інші ситуації.
Дуже допомагають, говорить Петро Григорович, бійцям волонтери. Постійно передають і одяг, і речі першої необхідності.
– Через Луганський аеродром нас перекинули в Горлівку, де ми отримали завдання взяти в оточення терористів, – продовжує солдат. – Бої тривали 5 днів. Багатьох наших хлопців поранено. У мене до цього вже було осколочне влучання в плече, але я ще міг воювати, та
6 серпня куля потрапила в коліно, й мене повезли у Вінницький госпіталь. Добре, що куля пройшла навиліт, рана почала загоюватися. Оскільки у госпіталь тоді безперервним потоком везли наших тяжко поранених “Градами” хлопців і місць для всіх не вистачало, мені дозволили через тиждень поїхати додому і продовжувати лікування тут.
У Хорішки Петро Хорішко приїхав на милицях, але, як то кажуть, вдома і стіни лікують.
– Я вдячний генеральному директору нашої агрофірми Олександру Андрійовичу Коваленку за те, що придбав мені бронежилет та амуніцію. А начальник служби безпеки агрофірми Віктор Миколайович Марченко протягом усього часу мого перебування на Сході постійно підтримував зі мною зв’язок. Звісно, приємно, що про мене пам’ятають, – розповів Петро Хорішко.
Нині боєць знову в зоні АТО. Удома на нього чекають дружина Оксана та п’ятеро дітей. Найменшій донечці виповнилося лише п’ять років. Будемо разом із ними молитися за якнайшвидше повернення захисника Вітчизни додому й перемогу над ворогом.
Марина СІДАШ
Журналіст
[1]