Ще донедавна на виховні години в школи запрошували ветеранів Великої Вітчизняної війни, і діти зацікавлено слухали розповіді посивілих солдатів, що ділилися спогадами про нелегкі фронтові дороги, якими їм судилося пройти. Чи ж думали ті хлопчаки, що й на їхню долю випаде час випробувань, доведеться брати до рук зброю, відстоюючи свою країну від загарбників? Та ось незалежність України в небезпеці, й тисячі її синів стали на захист рідної землі. Серед них і мешканець Диканьки Володимир Попов.
Після мобілізації він три місяці проходив службу в Чернігівській області, потім виявив бажання відправитися на передову. Про це не сказав навіть дружині, яка лише за тиждень дізналася, що чоловік перебуває в зоні бойових дій. І ось через два місяці Володимир Попов отримав відпустку та приїхав до рідного дому на короткий перепочинок. Відгукнувшись на запрошення поспілкуватися з вихованцями Диканської гімназії ім. М.В. Гоголя, прибув на виховний захід. Ніяковів і сам: про що розповідати? Які слова підібрати? Та й не повідаєш усього, що довелося пережити там, на фронті неоголошеної війни. За мить відчув непідробну зацікавленість одинадцятикласників, які дуже уважно слухали про події на Сході країни від їх очевидця й учасника. А ще підбадьорив колишній учитель, а нині голова райдержадміністрації Олександр Ус: “Пригадую свого жвавого, іноді навіть розбишакуватого, як і більшість хлоп’ят, учня Володю. Він передусім цікавився веденням домашнього господарства, про курей та іншу живність знав навіть більше, ніж дорослі, – з усмішкою згадував минуле. – Нині ж він виконує свій громадянський обов’язок – захищає країну”.
Розповісти є про що. Бої під Слов’янськом, Краматорськом, гіркота від поразок, гордість за своїх бойових побратимів, які не відступають, долають усі труднощі, але не здаються. Було таке, що цілий місяць доводилося перебиватися без хліба, бо не могли через обстріли підвезти до частини. Той, що ще залишався, вкрився цвіллю, мусили обрізати і їсти. Та основне, чого боялися, – щоб не закінчилася вода, бо без неї довго не витримаєш. Не раз доводилося під обстрілами швидко збиратися і переїздити в інше місце, схопивши казанок із недовареним обідом… Запевняє: ніколи українські військові не стріляють по мирних жителях та їхніх оселях, а от від терористів та російських найманців доводилося бачити чимало підлості й жорстокості.
Чи страшно солдатам в умовах постійної небезпеки? Так, але той страх заважає. Тож намагаються долати його, щоб легше реально оцінювати ситуацію, правильно розраховувати свої дії. Обмаль сучасної зброї, а от бойовий дух у всіх дуже високий. Люди розуміють, що Путін мріє дійти до Києва, а задача українських військових – не допустити цього. Найвагоміший аргумент: ми захищаємо рідну землю, тож не маємо права відступати.
Хлопцям Володимир Попов порадив не ухилятися від служби в армії, адже це та школа життя, яку має пройти кожен чоловік. “А ще я закликаю всіх: не шукайте щастя в далеких країнах, не тікайте від труднощів за кордон, живіть тут, в Україні, докладайте всіх сил задля її розбудови, зміцнення, працюйте на її благо”.
Слова підтримки нашому земляку Володимиру Попову говорив на зустрічі голова районної ради Станіслав Муха, який побажав йому, як і всім українським військовим, повернутися додому з перемогою. Заступник директора гімназії з виховної роботи Алла Дмитренко передала малюнки учнів, які вони приготували для солдатів. Гість щиро дякував, адже відчув: дитячі малюнки, побажання зігрівають серця військових, допомагають їм долати труднощі служби.
А ще Володимир Попов попросив подарувати йому прапор Диканщини, який буде оберегом, додасть сили і підніме бойовий дух. Усі присутні на зустрічі залишили на прапорі свої побажання. “Повертайтеся живими!”, “Спасибі, що захищаєте нас!”, “Дякуємо за сміливість!” – ці та інші щирі слова, написані від душі, розчулювали до сліз.
А вже наступного дня, коли Володимир збирався у свою частину, на нього чекав приємний сюрприз: Олександр Явдощук, Валерій Товстій та Ігор Пужайло вирішили передати йому автомобіль УАЗ-452, куплений на власні кошти. Для того, щоб ця техніка була пристосована до воєнних умов, доклали рук умільці ПП “Диканські хутори”: зокрема провели поточний ремонт та потурбувалися про надійність усіх частин Сергій Кривобік, Сергій Бондур, Володимир Олефір, Дмитро Ляш, обварив його бронею, пофарбував під камуфляж Сергій Кузьмін, усі разом підлаштовували, підкручували, перевіряли…
Колектив комбікормового заводу (директор – Валерій Горішний), де працює Володимир Попов, ще раніше купив йому бронежилет, а нині зібрав для нього і його товаришів гуманітарну допомогу. За кошти фонду “Допомога військовим” (голова правління – Олександр Братський), частково – Комітету з гуманітарного забезпечення війська при Диканській районній організації ВО “Свобода” для Володимира Попова було придбано кевларову каску, передано два кровоспинні джгути (турнікети) з сорока, які придбало для наших земляків – бійців АТО управління ветмедицини (на жаль, нині цей необхідний медичний засіб дуже важко знайти в продажу).
Володимир Попов разом з товаришем із Полтави Дмитром Чернушенком вирушили в дорогу в розташування своєї військової частини. Міцними чоловічими рукостисканнями проводжали їх у путь Олександр Явдощук, Валерій Товстій, Ігор Пужайло, Олександр Ус, Станіслав Муха, Сергій Кузьмін та всі, хто готував автомобіль у дорогу.
Бережи, Боже, наших захисників!
Світлана ВОРОНЯНСЬКА
Журналіст
[1]