Офіцере! Хто ви в минулому – інженер, чи агроном, чи кандидат наук? Чи архітектор, чи художник, чи, може, професіонал війни? Мені однаково. Сьогодні ми стоїмо один проти одного на моїй сплюндрованій українській землі, а між нами – вирита могила.
Я – син українського народу. Мені сорок дев’ять років. За професією я кінорежисер. Мої фільми демонструвалися у вас в Німеччині. В 1930 році у Берліні на Курфюрстен-дамі і на Унтер-ден-Лінден в кінотеатрі “Камера” довго демонструвався мій фільм “Земля”. Я жив тоді в Берліні, мав друзів серед працівників німецької культури і не раз бував у них в гостях.
Тепер ви мої “гості”. Хтось із вас спить на моєму ліжку, обідає за моїм столом, складає плани поневолення мого народу в моєму робочому кабінеті. Ви – завойовники. І коли я згадую про все це – мені робиться смішно. Чим ви думаєте і що ви робите? Ви завойовники народів у середині XX століття?!
Я немало прожив на світі і немало бачив і думав. Я вас питаю: хіба сьогодні можна одній державі завойовувати другу? Адже такий спосіб розв’язання взаємин між народами людство давно вже пережило. Це – анахронізм, і це було б сьогодні смішно, коли б не було так небачено жахливо. Не засобами воєн, тим більше тотальних, мусять сьогодні люди завойовувати собі щастя, і особливо німецький народ, який я називав колись народом золоторуким. А зараз на золотих руках у вас поодростали звірячі кігті – хайль Гітлер! Боже мій, який колосальний, дивовижний абсурд!
“Але ми завоювали майже всю Європу, – скажете ви. – Наполеон не зробив того, що зробили ми під Гітлером!”
Добре. Я не буду нагадувати вам, чим кінчив Наполеон. Нагадаю лише, що проти Наполеона бились німецькі партизани за свою свободу, і ваш орден “залізний хрест” родився у цій визвольній боротьбі, а ви зараз заробляєте його на чужих пожежах.
Ви завоювали Європу. Добре. Але скажіть мені, скажіть своїм солдатам, де ж ваше щастя?
Чому ж немає радості перемоги у вас і у ваших солдатів?
Чому тривога все більш і більш охоплює ваші душі? Чому смуток, і невдоволення, і грізні передчуття гризуть ваше серце?
Чи не тому часом, що ви пролили багато людської крові, знедоливши десятки мільйонів людей?
Так, тому. Життя не прощає убивцям, незалежно від суспільних законів.
Може, тому, що вас ненавидить весь світ?
Так, і тому. Бо рушієм і мірою життя є добро, а не зло, дружба, а не зненависть і не поневолення.
А найголовніше, мій непроханий кривавий гостю, тому, що нечуване недобре діло, в яке поверг вас ніцшеанствуючий маніяк Гітлер, не може кінчитися вашою перемогою, і ви або вже знаєте це і боїтеся собі признатися, ховаючи це в підсвідоме, або лише відчуваєте, і вам якось важко й каламутно, як проклятим чи засудженим. Ось чому ваша інтелігентність так часто впадає в жорстоку брутальність, і ви вчиняєте тоді з своїми солдатами огидні злочинства, що викликають у нашого народу законне почуття зненависті до вас, і гніву, і бажання битися з вами до останньої краплі крові.
Ми немало труда зараз покладаємо, аби навчити наш народ не ототожнювати слово “німець” зі словом “Гітлер” чи “фашист”, бо треба ж подумати і про життя, а не тільки про вашу смерть, правда? Адже народи безсмертні, правда?
Це ж правителі приходять і відходять, а народи вічні, правда?
Мені приємно думати, мій враже, що ви читаєте мого листа. Значить, ви ще живий. Ви ще маєте відстрочку у щохвилинної смерті. У ваших дітей десь горять очі, як свічечки, од зворушливих молитов за ваше життя. Де вони? Чи побачите ви їх? Чи, може, згниють і ваші кості у степах України серед мільйонів кісток ваших нещасливих солдатів?
“Я ні про що не хочу думати. Я солдат, виконавець! За нас усіх подумає Гітлер!” – скажете ви самі собі.
Ой, неправда! Думайте! Наближається час великих подій і нечуваних труднощів, наближається час розплати за зло, за непотрібні “перемоги”, за гітлеризм, час страждання. А в стражданнях народжуються думки. В стражданнях родиться нова, справжня Німеччина – друг народів, а не кат. Скоро спитають вас ваші солдати – що ж ти думав, начальнику наш? До чого ти з Гітлером призвів нас, нещасних? Ми загинемо тут з усією нашою нацією! Нащо ти, син німецького народу, обдурив нас?
Що ви, мій враже, скажете тоді своїм замученим війною солдатам? Ви скажете: справа уже не в Гітлері і не в фашизмі. Справа в нещасній долі Німеччини. Тепер Німеччині смерть. А якщо Німеччині смерть, то й мені, як вірному її синові, жити нічого, і я краще з честю умру в бою.
І, піднявши гордо голову, ви, враже-офіцере, поведете своїх слухняних солдатів на нас прямо в психічну атаку, і або ми вас уб’єм, або уб’ють вас нарешті в потилицю ваші ж таки солдати.
“За що ж загинув наш тато на полях України?” – питатимуть колись після війни ваші сироти.
“За те, що не вмів думати, діточки. Був учений, а думати не вмів, – скажуть їм люди. – Гітлер одібрав у нього мозок, і він забув, що Німеччині потрібне його життя, а не смерть”.
Чи переможе гітлерівська Німеччина у війні?
Не переможе! Ні! Недовго вам гостювати в моїй київській квартирі, пробачте за нагадування.
Чи загине Німеччина як держава, як народ після поразки? Не загине. Не може загинути великий німецький народ – народ Кранаха, Дюрера, Бетховена, Вагнера, Гете, Шіллера, Лейбніца, Канта, Гегеля, Гельмгольца. Загине Гітлер. Загинуть разом з ним ті, хто принизив німецький народ звіриною бойнею перед людством. А Німеччина житиме. Народяться в народних масах нові життєздатні формації і виведуть народ на світлий шлях братства, а гітлеріаду забудуть як нещасну свою помилку, як тимчасовий занепад і втрату людяності.
Отже, коли у вас, офіцере, є хоч крапля любові до свого народу, коли ви не Пілат, що гордо умиває руки, а син народу, коли ви думаєте про життя народу, а не про його загибель, борітеся проти Гітлера!
Не ототожнюйте гітлеризм з німецьким народом! Не ототожнюйте скору безславну загибель гітлеризму з долею Німеччини!
Над виритою вашою могилою я закликаю вас і ваших солдатів до життя. Переходьте до нас. Цим ви принесете німецькому народові користь, а не зло, побачите.
Хай живе життя, хай живе братство народів! Хай розвіється тьма!
(Друкується за виданням: Олександр Довженко. Твори в п’яти томах. Том четвертий. Київ. “Дніпро”. 1984 р.).
“…Хіба сьогодні можна одній державі завойовувати другу?”
Сумні реалії сьогодення: написаний Олександром Довженком у 1943 році “Лист до офіцера німецької армії (Лист до ворога)” нині, через сімдесят літ, звучить до болю актуально. Ніби написаний нині. Варто лише замінити деякі імена, географічні назви, “фашизм” на “рашизм”, і маємо публіцистику, як кажуть наші північно-східні сусіди, “на злобу дня”. А вона, та “злоба”, тобто зло, яке несе війна, ними розв’язана, така ж, як і в усі часи й у всіх народів. Із цього приводу в щоденниках Довженко зазначить: кажуть, що війна – мистецтво, зовсім ні – це таке ж мистецтво, як і шизофренія. Із страшним подивуванням і душевним болем спостерігаємо прогрес уже суспільно-політичної хвороби, яка вражає навіть інтелігенцію, митців сусідньої країни-агресора. Що сталося? Чому імперська бацила “розкошує” у ХХІ столітті? На складні запитання не буває простих відповідей…
Та й сам Олександр Довженко був складною людиною. Занадто складною, щоб мати легку, просту долю. Навіть дата його народження досі дискутується. Хоча ще в 1960-х роках працівники Сосницького літературно-меморіального музею, посилаючись на церковні метричні записи, встановили, що в родині козака Петра Семеновича Довженка і його дружини Одарки Єрмолаївни, які мешкали на куткові В’юнище повітового містечка Сосниця Чернігівської губернії, народився хлопчик Олександр саме 11, а не 10 вересня 1894 року. Нині там стоїть проста селянська хата під солом’яною стріхою
і височіє пам’ятник замріяному босоногому юнакові, який спрямував задумливий погляд над мальвами, садами, березами і ясенами на придесенські луки. Хата – історична, етнографічна цінність, адже вона справжня, довженківська, саме тут у люльці під сволоком виколисувала свого сина Сашка велика трудівниця й страдниця. Виспівувала-вимолювала йому щастя й долю. Материна пісня, пісня рідного народу згодом звучатимуть з кіноекранів у всьому світові, засвідчуючи, що українська нація попри тисячолітній гніт і поневолення залишається незборимою, народжує світових геніїв. Стоїть між дикими ордами Сходу й західною “цивілізацією”, байдужою до всього, крім власних інтересів.
Змучений війною, ностальгією за Україною, неможливістю вільно творити, більшовицькою підступністю сивий геній – всесвітньо відомий кінорежисер линув думками із московської “золотої клітки” в рідний край, до своєї зачарованої Десни. В однойменній повісті Олександр Довженко відтворив світ свого дитинства, український світ, у якому було всього, але залишалося осердя народу – гордого, щедрого, подільчивого й вічного. “Зачарована Десна” – один із останніх творів Олександра Довженка. Повість – своєрідна відповідь на його ж вистраждане запитання із 1943-го: “Хіба сьогодні можна одній державі завойовувати другу?” Не можна – ні ніцшеанствуючому єфрейтору, ні “рускомірствующему” підполковнику. Усі війни закінчуються миром, але дуже часто за нього платять жахливу ціну.
“Не засобами воєн, тим більше тотальних, мусять сьогодні люди завойовувати собі щастя…” Стодвадцятилітній мудрець промовляє до нас крізь десятиріччя, зі згарищ Другої світової. Почуймо його цієї теплої, тривожної воєнної осені!
Олександр МАКАРЕНКО
“Зоря Полтавщини”
[1]