Пишно і весело справляє природа прадавні Зелені святки. Мріють ген-ген за селами й перелісками високі, колосисті поля. Танцюють блискавиці зі зливами, сміються громи басами, ховають сині небесні очі в густу бахрому хмарин. Нагарцюється прудкий вітер, упаде кучерявим вербам у ноги, заграє на сонячних променях ніжні мелодії літа. Чуєш, як підспівують йому на світанках жайворонки, а на вечірній зорі – закохані солов’ї?
Дивишся на ясний світ – не надивишся: убрались у червоні намиста черешні, духмяніють золотими медами липи, біліють у літніх снігах тополі янгольської краси. Мов веселі дівчата, біжать заквітчані рясним цвітом стежки і шляхи. До дрібної травинки світ святкує Життя.
Обережно мама ламає гнучке зеленокриле клечання. Як дорогого гостя, просить його до хати, у найсвятіше місце – до образів. Пахнуть неньчині руки на Зеленому тижні, як і тисячі років тому, – м’ятою та любистком, васильками й чебрецем. Станеш у рідній хаті на трав’янистий цілющий килим і від усього серця помолишся Пресвітлій нашій Княгині, милосердній матінці Україні.
[1]