Шістдесят років тому обірвалося життя українського дитячого письменника Олеся Васильовича Донченка. Він залишив по собі багато книг та власноруч посаджених дерев – і навіть цілий сад на високій горі над Сулою. Все те – як заповіт молоді любити життя, землю, свій рідний край.
Народився майбутній письменник у мальовничому селі Великі Сорочинці в родині сільського вчителя. Згодом батьки переїхали до Великої Багачки, потім – до Лубен, де і пройшли його дитячі та юнацькі роки. Але ось хлопчик підріс, навчився читати, відкрив для себе твори Миколи Гоголя. І тоді збагнув, що він же й сам народився на землі, яка дала світові великого письменника, і це спонукало його взятися за перо.
Свій перший вірш “Журливая пісня, журливії звуки” надрукував у шістнадцять років. І по-справжньому захопився літературою, багато читав. Другим джерелом, яке живило письменницьке натхнення юнака, була любов до природи. Люди, які особисто були знайомі з Олесем Донченком, стверджують, що він знав властивості кожної породи дерев, назви різних рослин, особливості птахів і звірів.
Творчість Олеся Донченка для дітей починалася віршованими оповіданнями та казками, але справжнім його покликанням стала проза.
Задум написати повість “Лісничиха” виник раптово, а поштовхом до цього став такий випадок. Одного разу Олесь із товаришами їхав лісом. Раптом на галявині він побачив дівчинку років тринадцяти, котра великими (мабуть, батьковими) чобітьми затоптувала вогонь. Олесь Васильович попросив зупинити машину і підійшов до дитини. На запитання, що вона тут робить, дівча поскаржилося, що школярі розклали вогнище і пішли, не загасивши його. А міг би згоріти увесь ліс.
– А ти ж хто? – спитав письменник здивовано.
– Я – лісничиха, – почув у відповідь.
Дівчинка розповіла, що батько загинув на фронті, матір закатували фашисти, дідусь хворий, тому вона сама взялася доглядати ліс. Прощаючись із нею, письменник зрозумів, що знайшов зерно, з якого проросте повість.
Неодноразово у своїх творах Олесь Васильович торкався проблем школи. Безперечно, одним із найкращих на цю тему є роман “Золота медаль”, який став лебединою піснею письменника.
Олесь Донченко належав до організації селянських письменників “Плуг”. Він писав вірші, п’єси, але в літературу ввійшов як талановитий оповідач-прозаїк. Його книги “Батьківщина”, “Школа над морем”, “Лукія”, “Карафуто”, “Повість про новий дім”, “Лісничиха”, “Юрко Васюта”, “Золота медаль” були свого часу дуже популярними серед читачів, у першу чергу – серед дітей.
Останні роки свого життя Олесь Васильович Донченко прожив у Лубнах, де минули його дитячі та шкільні роки, сюди він повернувся після Великої Вітчизняної війни. Повість “Золота медаль” теж створювалася у Лубнах. Але не всі плани встиг здійснити Олесь Донченко. Серед них був задум книги про оновлення рідної землі, про людину-лісівника, про ліс. Тяжка хвороба перекреслила його плани. Письменник помер і був похований у Лубнах. Нині його пам’ять належно пошанована – в місті є вулиця Олеся Донченка, а парк та районна бібліотека для дітей носять його ім’я. З нагоди 100-ліття письменника, яке відзначалося у 2002 році, було встановлено меморіальну дошку, що свідчить про створення в Лубнах філії спілки селянських письменників “Плуг”. Вона знаходиться на будівлі, у якій розміщена редакція газети “Лубенщина”. Літоб’єднанню при редакції також присвоєно ім’я Олеся Донченка.
Підготувала Лідія ВІЦЕНЯ.
[1]