- Зоря Полтавщини. Громадсько-політична газета - http://www.old.zorya.poltava.ua -

“Лише народи, явлені у Слові, достойно жити можуть на землі…”

Події останніх кількох місяців змусили нас на багато речей подивитися зовсім по-іншому. Досить круто і різко змінити вчорашні переконання. Дослухатися до істориків, чиї дослідження раніше здавалися гіперболізацією імперських апетитів північного сусіда. Страшною ціною спала з очей облуда. Тепер до України прикута увага всього світу. А у кожному з нас триває глибокий і безкомпромісний внутрішній діалог. Ми маємо за плечима 22 роки життя у своїй державі, протягом яких вимурувався фундамент нашої незнищенності – відбулась національна самоідентифікація…
Розправляючи плечі
Для мого покоління розпад Радянської імперії не мав жодного карколомного значення. Ми були школярами, які тільки-но ступили на першу сходинку юності, у спини нам іще відчутно дихало тепле й безтурботне дитинство. Знявши піонерські галстуки, ми не начепили комсомольських значків – нам ніхто їх уже не пропонував. Декому від цього було трохи прикро, оскільки під впливом розмов дорослих хотілось демонстративно відмовитись від комсомольського квитка, ставши тим самим безпосередньо причетними до настроїв, якими жили старші.
А вони чекали на кардинальне оновлення, жадібно читали твори раніше заборонених і вигнаних в еміграцію письменників, дослухалися до сучасників-політв’язнів, відкривали для себе нове трактування української минувшини, як аксіому повторювали, що земля наша – житниця-годувальниця, й безоглядно вірили тільки в краще майбутнє. Утім дорослішання мого покоління припало на економічно тяжкі перехідні часи – банкрутство підприємств, занепад колгоспів, суцільний дефіцит, купони… Пам’ятаю, як одного разу мама принесла додому півмішка новенького посуду – це в нашому селі побували люди з Новомосковська Дніпропетровської області, яким на фабриці видавали зарплату виробленою продукцією. Вони міняли тарілки й склянки на все, що їм могли запропонувати селяни.
Дороге воно мені чомусь і досі те простеньке кухонне начиння з явними ознаками браку на сіруватій, нічим не розцяцькованій поверхні… Воно – випадковий і безпристрасний свідок мого істинного навернення до України. Одного разу в школі під час уроку рідної мови наша золота вчителька, світла їй пам’ять, Надія Миколаївна Дейнега вперше звірилась класу, що свій фах обирала свідомо, наперекір тому, що він вважався навіть серед студентів-філологів непрестижним, не дозволяв розраховувати на таку ж зарплату, як у інших вчителів-мовників – російської, іноземної. Ніколи не забуду ту тиху радість перемоги в очах і голосі моєї вчительки, коли вона, придушена тими ж нестатками, що й всі наші батьки, з гордістю відзначала, що діти починають інакше ставитися до рідного слова – мова стає чистішою, вона розправляє плечі. Усім нам – і малим, і старим.
У 16 років ми отримували паспорти, тоді в них іще була графа про національність. І я так думала, що мушу вибирати… Поки не відчула на своїх сумнівах зболений учительчин погляд. Попри російське прізвище, в мені переважила кров маминого гуцульського роду. І я знаю точно, вже з життєвого досвіду, що якби тоді так не сталось, то тих кількох поглядів зовсім різних і незнайомих між собою людей, які не просто не гаснуть у моїй душі вже десятиліттями, а печуть її пеком, бо набуті за відступництво й малодушність, було б більше. Причому не на один – на тисячі й на десятки тисяч. У світлі ясно-сірих очей моєї доброї вчительки завжди щеміли страждання і біль тієї незміряної жертви багатьох поколінь українських патріотів, які поклали свої життя на вівтар національної правди.
“Серденько…”
Коли я стала студенткою, мені випало опинитись у великому російськомовному місті. Синій, підперезаний красенями-мостами Дніпро, яскраві, тужливо-повільні трамвайчики, гомінкі довжелезні й густо забудовані вулиці, які то круто пірнають у низину, то знову виринають… Це для тих, хто бував у Дніпропетровську лише проїздом, він – задимлений промисловий гігант, який у минулому через секретне оборонне виробництво “Південмашу” ще й тривалий час мав статус “закритого”, а значить, і долю відірваного від культурного життя країни обласного центру. Я ж маю щастя належати до людей, втаємничених у сакральну красу цього дивовижного міста на пагорбах – у його величезні парки, набережні, собори, у помпезну архітектуру старого середмістя і запаморочливу багатоповерхову висоту численних мікрорайонів, у лівий і правий батьківські береги Дніпра, у дрібні острівці й старенькі теплоходи, у романтично-закличну подобу вітрильника безнадійного довгобуда-хмарочоса та, здається, навіть у небезпечно-руйнівні нуртування пісків-пливунів під землею…
Вечорами в нашому студентському гуртожитку вимикали світло. Це була так звана економія, як пізніше виявилось, зовсім невиправдана й недолуга. Вимушеного заходу чекали в усіх кімнатах, бо раптова пітьма була сигналом до тисячі заборонених вчинків. Зацікавлення не приховували навіть ті, хто не мав наміру провести до гуртожитку повз пильну вахтерку непомічених гостей. Секрет у тому, що в цей час на сходах та в коридорах неодмінно починалися справді хороші концерти під гітару – на будь-який смак, а ще можна було вдосталь наговоритися з друзями, насміятися на загальній кухні, заварюючи чай і проводячи серед сусідів “журналістське опитування” на тему наявності цукру або варення…
Стипендію нам тоді заборгували аж за чотири роки, їздити по харчі додому було також непросто – багато міжміських рейсів скасували через відсутність пального, ціна мого квитка в один бік до копійки дорівнювала стипендії, яку я мала б отримувати за місяць. Та й удома навесні, коли засіки у погребі порожніли, доводилось, картаючись докорами сумління, складати до сумки роздобуту мамою десь по людях картоплю. Добре ще, що в сараї мукала наша годувальниця Майка. Пам’ятаю мамині слова про те, що в селі вже є сім’ї, в яких півроку не бачили хліба. Олію і крупи ще якось діставали, а з борошном було набагато сутужніше. Про буханці з магазинних полиць, які коштували грошей, і взагалі довелось майже забути.
Цукровий завод у селі вже не працював. Утім іще існував. Це згодом на території підприємства, довкола якого раніше було сконцентроване основне місцеве виробництво, вирізали всі металеві конструкції, потім селяни гуртами ходили “бити цеглу”. Всі були праві, бо підприємство мало перед ними фінансові борги, у багатьох дворах із решток заводу побудували курники… Спорожніла й швидко перетворилась на прихистки для кажанів частина сільських ферм.
Проте чи поверталася я додому, чи знову їхала у велике місто, головне – мала на той час щастя, як і всі мої ровесники, жити у паралельному до буденної реальності світі – в молодості, яка необтяжена гірким досвідом, жадібна й відкрита до всього нового, націлена на високі ідеали. Саме в студентські роки я мимоволі була свідком надзвичайно важливої, безкомпромісної й нелегкої перемоги українського слова в середовищі моїх переважно російськомовних однокурсників. Ні, вони не почали спілкуватися між собою українською, не проминали жодної можливості домовитися з викладачем нової дисципліни про лекції на більш “зручній” для них мові, але вони безповоротно ототожнили українське слово з людиною, яка прийшла навчати нас “ділової української мови”. Для них все було “з чистого аркуша”, бо мали доволі бідне уявлення і про український правопис, і про пантеон українського письменства.
Молода, надзвичайно гарна жінка-доцент Людмила Василівна Куценко була втіленням високого смаку в усьому – в стилі одягу, в манері триматися перед аудиторією, у вишуканій, яскравій, як самоцвіти, мові. Незалежна, горда, ерудована, добре обізнана на літературі та кіномистецтві, витончено іронічна й… винятково та принципово україномовна. Її можна було слухати безкінечно. Це здавалося якимось надзвичайним побаченням із давно минулою шляхетністю і тендітністю. Вона була і недосяжним ідеалом, і викликом та подразником одночасно. Невимушено легкою ходою і заворожливим тембром голосу розбивала найстійкіші хибні стереотипи моїх міських однокурсників про другосортність усього українського. Аніскілечки не переймалася тим, щоб когось переконувати, а всім своїм виглядом і суттю демонструвала, що нам до неї тягнутися і тягнутися. А як природно та мелодійно звучало її щире звертання: “Серденько…” То хто б із моїх однокурсників дозволив собі називати мову цієї жінки якось зневажливо, закидав би щось там на зразок про “неотесаних селюків”? Навіть коли вони згадували у приватних розмовах нашого університетського професора української філології Коломійця, примітно називаючи його “Мікола Піліповіч”, то звучало це з їхніх уст не зверхньо, а якось дуже нещасно й безпорадно, ніби то говорила їхня власна безсилість перед несподівано відкритою і ще недосягнутою висотою й красою рідного слова.
Іноді було помітно, що Людмила Василівна добре усвідомлює свій магічний вплив на аудиторію і при цьому зовсім не мліє від задоволення чи розчулення – вона сприймала наше обожнювання досить поблажливо. Ми добре знали про деяких старшокурсників, які вже встигли стати “зірками” місцевого телебачення й наважились пояснити викладачці, що зовсім не бачать практичного застосування української мови в своїй уже вдало розпочатій журналістській праці. Вона урочисто ліпила у їхні часто майже зразкові заліковки двійки й спокійно та впевнено повторювала, що без рідного слова двері до великої журналістики для них зачинені. Вони грюкали дверима, шукали якихось “волохатих рук”, аби здати їй ненависний залік, але викладачка залишалася непохитною. Висловлена у її присутності на адресу української мови неповага була рівноцінною чиємусь конкретному апокаліпсису.
Відтоді минуло вже досить років, і тепер на провідних загальнонаціональних телеканалах я часто із задоволенням дивлюся репортажі тих екс-борців проти непотрібної дисципліни. Вони говорять чудовою українською мовою, з неприхованим болем справжніх патріотів порушують нагальні для нашого суспільства проблеми, разом із усією Україною оплакують зараз Героїв Небесної Сотні. У такі миті я знову з обожнюванням згадую дорогих мені й Надію Миколаївну Дейнегу, й Людмилу Василівну Куценко.
Тридцятитрьохрічний Сергій Кемський із Керчі…
За 22 роки Незалежності України змінилося справді дуже багато. І головне, що змінилися ми самі. Самоідентифікація нації відбулась. Через прийняття мови, історії, традицій – як святого причастя. У мого покоління вже підростають діти, яким і на думку не спаде, що за приналежністю до свого народу вони мусять бути чиїмось одвічно “молодшим братом”. Вони не відчувають того підсвідомого тиску спорідненості з сусідньою державою, який дістався нам у спадок від радянського дитинства. Їм пояснити те, що сталося з Кримом, нашими аргументами вже неможливо.
Не вірю російським триколорам над східними та південними областями моєї країни. Їх піднімають якщо не найманці, то їхні запроданці чи безвольні жертви іноземної агітації. На славетному трудовому Донбасі, з яким так тісно пов’язане життя великого поборника нашої свободи Василя Стуса, українці не можуть не хотіти бути українцями. Нам може багато чого не подобатись у власному домі, але це не привід віддавати його з усією своєю родиною і майном готовому на псевдодопомогу сусіду. Всі ми в різних куточках країни прагнемо тільки кращих змін. І проблеми наші – на поверхні: хоч скрутні 1990-ті дещо забулись та прагнення середньостатистичного українця твердо стати на ноги, власне, мати достойний рівень життя й гарантії правової справедливості в державі залишилися невтіленими. Чотири Президенти – чотири розчарування, причому з наростанням у геометричній прогресії. За правління пана Януковича вже, здавалось, і птахи літають тільки за його “ініціативами”, і пори року змінюються з тієї ж причини. Замкнене коло “покращення” чи то, власне, цинізму видавалося майже нездоланним. Мої старші колеги проводили аналогії з роботою газети в брежнєвські часи. Про жорстке “закручування гвинтів” говорили не на диктофон і герої багатьох наших публікацій. Неймовірно, але ще на початку осені один із найшанованіших в області аграріїв, прийнявши нас у себе в господарстві, твердо сказав: “Повірте мені, Кармелюк десь уже народився…”
Відпалав і скропився кров’ю Майдан, повезли матерям Героїв у домовинах. Зі святих Господніх високостей дивиться на Україну Небесна Сотня. І дуже страшно від усвідомлення того, що стоїть у ній з товаришами на варті й 33-річний Сергій Кемський із Керчі… Чи за таке майбутнє своєї Батьківщини віддав він життя? Те, що сталося з українським Кримом, – великий біль для кожного з нас. І я знаю це достеменно. Щоранку прокидаюся з неусвідомленим почуттям тривоги й за якусь мить розумію, де насправді та рана. Від України, в якій я народилася і яка підсвідомо завжди мала для мене певний окреслений, цілісний, образ, відшматували велику частину. Гнітить і терзає ця мука моєї Вітчизни.
Минулого літа я стояла в євпаторійському Свято-Миколаївському кафедральному соборі й набиралася сили від його золотих ікон. Довго-довго стояла, забувши й про тепле море, й про торгово-видовищне свято на знаменитій вулиці Караїмській, де красувалися й гончарі, й ковалі в українських вишиванках. Воскові свічки виявились надто м’якими, й кільком невеликим гуртам вірян важко було встановити їх у свічники, тож вони постійно перешіптувалися, і я мимоволі собі відзначала – галичани, поліщуки, східняки… Згодом у храмі почалося вінчання, і ми всі принишкли, щоб разом помилуватися на євпаторійських молодят.
…За останні воєнні тижні в Криму ми справді пережили велике потрясіння – і приголомшення, і розпач. Але дуже швидко на зміну їм прийшло невідоме доти відчуття готовності захищати рідну землю у разі продовження російської агресії. Не метафоричне, не пафосне, а реальне, дієве. Вивітрились щоденні дріб’язкові розмови про великі й малі побутові негаразди, натомість прозвучали цілком усвідомлені слова про наміри брати у разі потреби до рук зброю, іти на курси надання першої медичної допомоги. Це все – нові переконання моїх і україномовних, і російськомовних ровесників. Я їм вірю і ними пишаюся, бо й сама ще недавно не припускала, що зможу змиритися навіть у думках з необхідністю у разі загрози для України й проводжати, й скільки треба чекати.
Та все ж молімося у ці дні Великого посту, який є нині для українців особливим часом навернення і спокути, за те, щоб вистояли ми сьогодні, не переступивши поріг війни. Щоб у мирній розбудові України не зганьбили пам’ять Небесної Сотні, щоб самі стали міцнішими, не чекаючи чергового траншу західноєвропейської та заокеанської “великої стурбованості”. Нова влада тепер – як під мікроскопом. Що й говорити, дуже часто – видовище не з приємних. Маємо допомогти їй згуртуватися і не схибити, не піти на повідку у вчорашніх поплічників “ініціатора”, а разом із тим і самим не перетворитися на його послідовників. За кожним із нас сьогодні – наша Україна.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email [1]