Полтавщина у долі Тараса Шевченка посідає особливе місце. Упродовж свого життя поет тричі відвідував наш благодатний край у 1843– 1844, 1845–1846 та 1859 роках. Почував він себе тут досить комфортно, адже Полтавщина та її люди щораз надихали його на створення нових мистецьких та літературних шедеврів, на філософські роздуми щодо майбутнього розвитку України.
Тараса Шевченка на Полтавщині не просто знали і любили, його тут уже під час першої подорожі зустрічали як національного поета-пророка. Серед найближчих приятелів Кобзаря зустрічаємо прізвища багатьох відомих полтавців (меценатів, художників, літераторів), які відігравали у різні періоди його життя як на чужині, так і в Україні помітну роль (причому дехто із них став відомим винятково завдяки Шевченкові. – Авт.). А пересічні мешканці краю із покоління в покоління передавали чимало переказів та легенд про перебування Шевченка у різних місцевостях губернії: про спілкування із кобзарями, про дуби, під якими так гарно писалося, про криниці, де неодноразово доводилося втамовувати спрагу. Тож з роками синівська любов краян до Кобзаря лише міцнішала і набирала обертів. І ніякі заборони цю хвилю всенародних почуттів вже не могли спинити…
Після смерті поета полтавці серед перших долучилися до пошанування його пам’яті. Вже 6 (18) травня 1861 року на околиці Полтави у саду Гуссона місцевими громадівцями було посаджено дуб – перший живий пам’ятник Шевченкові. (Дуб зберігся, у 1963 році його було “відкрито” вдруге, дубовий гай навколо нього названо Шевченківським парком).
А починаючи з 1880-х, на облаштування могили Кобзаря та пошанування його пам’яті на загал періодично стали виноситися шевченківські ініціативи, що знаходили розуміння у Полтавській губернській земській управі.
Так, приміром, на публікацію полтавця Василя Гнилосирова восени 1882 року в київській газеті “Заря” про руйнування могили поета у Каневі та необхідність збору коштів на надгробний пам’ятник Т. Шевченкові Полтавське земство відреагувало досить оперативно.
Вже у грудні 1882 року земством були прийняті у цій площині конкретні рішення. Документи свідчать: “П.[олтавское] Г.[убернское З.[емское] С.[обрание] ХVІІІ очередного созыва в заседании 6 декабря 1882 года постановило: на поправку могилы поэта Шевченка, пришедшую в крайнюю ветхость и полуразрушенную, внести в смету Губ.[ернского] Зем.[ства] потр.[…] на 1883 год [еди]новременно сумму 500 руб. и означенные деньги передать в Зол.[отоношскую] у.[ездную] з.[емскую] у.[праву]…”
Незабаром відгукнулася й княжна Варвара Рєпніна, яка на той час мешкала у Москві: “Вследствие личного, заявления г. Председателя Золотоношской Управы и согласно журналу своему 14 января 1884 г. состоявшемуся, Губернская Управа, препровождая при сем сто восемьдесят рублей, собранных княжной г. Репниной на исправление могилы или сооружения памятника поэта Шевченко, покорнейше просит о получении оных уведомить управу”.
Загалом попри офіційну політику зросійщення упродовж 1882–1884 рр. було зібрано 6 тис. карбованців, на які змогли відновити могилу Кобзаря у Каневі та поставити на ній новий хрест.
Шевченківські ініціативи знаходили усіляку підтримку в Полтавській губернській земській управі. Й це було цілком природно, оскільки у цьому органі місцевого самоврядування помітною була українська присутність: у земстві на зламі ХІХ–ХХ ст. працювала група патріотично налаштованих людей, як то: Ф. А. Лизогуб (голова), О. О. Русов, Л. В. Падалка, К. В. Шаревський, Г. Г. Ротмістров, А. Ю. Кучерявенко. Незабаром земство й само проявляло неабияку активність й показувало приклад для інших щодо увічнення пам’яті українського поета.
Після відкриття у 1903 році пам’ятника І. П. Котляревському Полтава продовжувала притягувати до себе увагу національно-свідомої інтелігенції: тут на початку ХХ століття почали заявляти про себе культурно-просвітницькі інституції, 1906 року став виходити україномовний часопис “Рідний край”, на всіх рівнях активно заговорили про відзначення двох шевченківських дат – 50-річчя від дня смерті й 100-річчя від дня народження. Наймасштабнішим спільним заходом усіх українців мав стати збір коштів на пам’ятник Т. Г. Шевченкові у Києві.
Першою винесла це питання на розгляд громадськості Золотоніська повітова управа, яка обрала особливу при місцевій управі комісію у складі гласних С. В. Лукашевича, В. І. Лучицького та В. П. Науменка. Головною метою діяльності комісії стало вироблення проекту пам’ятника Шевченкові у Києві та “виконання інших дій щодо спорудження його та організації спеціального фонду шляхом щорічних відрахувань упродовж 10 років по 100 крб.”. Клопотання щодо збору коштів було розглянуто відповідно до постанови губернських земських зборів 9-го грудня 1904 року (набула чинності 20-го квітня 1906 року за №1233), збір пожертвувань відкрито у квітні 1908-го.
Певний час справа гальмувалася, оскільки не було узгодженості позицій між Києвом, Полтавою та Золотоношею. Тож для координації дій між головними організаторами цього проекту восени 1908 року створили об’єднаний Полтавсько-Київський комітет зі спеціальним статутом. Полтавський комітет очолив голова Полтавської губернської земської управи Федір Лизогуб, а до його складу увійшло близько 30 осіб, серед інших авторитетних діячів у комітеті значилися: граф М. Р. Капніст, Г. О. Коваленко, Г. І. Маркевич, Панас Мирний, Л. В. Падалка (секретар), Г. Г. Ротмістров, Є. І. Сіяльський, Ф. Й. Коваржик, Г. Т. Дмитрієва та ін.
Механізм збору коштів був доволі простим. Після оприлюднення у всеукраїнській газеті “Рада” та інших часописах відповідних оголошень проходив пошук уповноважених (кореспондентів), які б могли збирати кошти на громадських засадах у різних куточках імперії. В інформаційних листах голови губернської земської управи повідомлялося, що пожертвування на пам’ятник Шевченкові збираються кореспондентами за талонними книжками або за квитками з визначеними сумами пожертвувань на листках у вигляді марок 3, 5, 10, 15, 20, 50 коп., 1 крб. З метою поповнення шевченківського фонду для продажу пропонувалися також видання: “Ілюстрована біографія. Життя Т. Шевченка”, бланки для відкритих листів, портрети Т. Шевченка малого та великого розмірів, “Кобзар”.
Активність жертводавців під час збору коштів у періоди з 1908-го по 1914 рік була різною, і про це свідчать офіційні статистичні дані. Найбільш діяльною вважається робота комітету на початковому етапі, коли було відкрито найбільше рахунків й зібрано левову частку коштів. Та поступово, незважаючи на наближення подвійного ювілею Шевченка у 1911–1914 рр., активність людей зменшилася, що викликало занепокоєння в організаторів. Проте все відбувалося прозоро, всі відомості, які надходили у фонд пам’ятника, оприлюднювалися земцями у відповідних звітах. Із квітня 1908-го по
1 січня 1910 р. губернською земською управою було відкрито 620 рахунків (із них закрито на 1 січня 1913 р. – 340), у 1910 р. відкрито 440 рахунків (із них закрито на 1 січня 1913 р. – 202), у 1911 р. відкрито 48 рахунків (із них закрито на 1 січня 1913 р. – 29), у 1912 р. відкрито 16 рахунків (із них закрито на 1 січня 1913 р. – 12). Станом на 1 листопада 1913 р. було відкрито 1124 рахунки, на які надійшло 48 770 крб. 69 коп. На думку ревізійної комісії, незважаючи на те, що справа була досить складною і копіткою, її виконали успішно.
У документах Полтавської губернської земської управи відклалася частина листів, що надійшла до полтавського шевченківського комітету впродовж 1908–1911 рр. Серед бажаючих долучитися до шляхетної справи значилися представники української інтелігенції (М. Аркас, Є. С. Вировий, О. І. Кандиба, М. Ф. Комаров, А. В. Ніковський, Д. Ф. Соловей, С. П. Шелухін, К. В. Широцький та ін.), працівники державних органів та судових установ, вчителі, селяни, студенти, митці; члени наукового товариства ім. Шевченка у Львові, товариства “Просвіта” (м. Катеринослав, м. Одеса), українських громад Санкт-Петербурга, Москви, Далекого Сходу. Попри те, що частина кореспондентів мешкала за тисячі кілометрів від України, люди зверталися в земство переважно українською мовою; вражають їхня активна громадянська позиція, щире бажання прислужитися рідному краєві.
Зворушливим, приміром, є лист від групи українців зі станції Бухеду Східно-Китайської залізниці від
1 квітня 1908 р. Процитуємо уривок із цього документа: “Великий сором став нам, маленькій кучечці українців, закинутих волею судьби в чужу землю на Далекому Сході, що таке велике національне діло, як будування пам’ятника батьку нашої Української літератури да стояло так мертво, так недвижимо. Цураємось вірити, що “вмерла наша Україна”, цураємось вірити, що умерли прихильники її. Не може цього статься, якщо всякий буде знать про це велике діло, всяк прійде з охотою на допомогу, а через те і ми, прочітавши цю замітку, рішились прохать Вас довірить нам збірать теж гроші, і якщо можна Вам положиться на наш Кружок, дак тоді вишліть книжечки з квитанціями на ім’я Предсідателя Кружка “машиниста депо Бухеду Гавріила Парфентіева Бородыню”, а також і довірительний на це діло лист”.
І таких листів – десятки. Взагалі географія проведених заходів вражає. Кошти збирали не тільки по всій Російській імперії, а й за кордоном, у тому числі в Америці, Канаді, Бразилії. Упродовж 1906–1913 років на цю шляхетну справу було зібрано 50 тисяч рублів народних пожертв (на той час величезна сума); про хід цієї кампанії у рубриці “Що робиться для збудування пам’ятника Т. Г. Шевченку. Звістка з Полтави” інформував упродовж років громадськість у газеті “Рада” секретар комісії Л. В. Падалка.
Крім приватних пожертвувань, земці й самі неодноразово розглядали питання щодо нових асигнувань на пам’ятник Шевченкові. За далеко не повними даними такі рішення приймали Лубенське (щорічно, починаючи з 1905 року, по 50 крб.), Миргородське (щорічно, починаючи з 1905 р., по 100 крб. упродовж 8 років), Пирятинське, Полтавське повітові земства. Органами місцевого самоврядування губернії були також ініційовані: відкриття школи ім. Т. Шевченка у Полтаві (лютий, 1911 р.) та перейменування у центральному районі міста вулиці Новополтавської на вулицю Шевченка; улаштування скверу Т. Г. Шевченка у Ромнах (травень, 1911 р.) та ін.
На превеликий жаль, ця жертовна і трудомістка справа не мала щасливого завершення. Зібрані 50 тисяч рублів не були використані за своїм призначенням. Із початком Першої світової війни збір коштів було припинено, а святкування 100-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка – заборонено. На нашу думку, це було пов’язано передовсім із офіційною політикою царату: для тогочасної влади Петербурга і мертвий Шевченко був доволі небезпечний, оскільки в його літературній діяльності вбачалося “отрицательное противоцерковное и противогосударственное направление”, а в багатьох його творах допускалися різко негативні оцінки верховної влади в державі.
Офіційно збір коштів було припинено восени 1914 р. У повідомленні Полтавської губернської земської управи від 8 жовтня 1914 р. про це зазначалося так: “Минувшее очередное Губернское Земское Собрание постановило ликвидировать сбор пожертвований на памятник
Н. В. Гоголю и Т. Г. Шевченко. Ввиду этого Управа покорнейше просит Вас (кореспондентів. – Авт.) возвратить ей выданныя Вам для сбора пожертвовании на памятник Шевченко и неизрасходованныя талоны и квитанционныя книги, открытыя письма, биографии и проч. Вместе с тем Управа просит Вас прислать ей краткия сведения о собранных Вами суммах и выслать Управе поступившия к Вам денежныя пожертвования, если таковыя были”.
Та попри офіційну заборону стримати хвилю народної любові до свого поета було неможливо ні за царату, ні пізніше більшовикам, але останні це використали сповна вже у своїх ідеологічних цілях.
Олександр БІЛОУСЬКО
Директор Центру дослідження історії Полтавщини, заслужений вчитель України
Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України
[1]