- Зоря Полтавщини. Громадсько-політична газета - http://www.old.zorya.poltava.ua -

Прапороносець Небесної Сотні

Українське походження родинного прізвища для кременчужанина Миколи Петровича Сердюка є предметом особистої гордості. А безпосередня причетність його пращурів до когорти гвардійців українських козацьких гетьманів зігріває душу. Він ніколи не приховував своєї любові до усього українського, тож і двох синів своїх навчав любити Україну по-справжньому й щиро. Ті батьківські настанови не були марними, адже засвоювалися дітьми на найбільш впливовому, родинному, рівні. Напевне, саме в цьому й криється відповідь на запитання: чому його сини у числі перших підтримали і Помаранчеву революцію, і Євромайдан? Більше того, старший Ігор уже шостого грудня разом із групою кременчужан-однодумців виїхав до Києва захищати право кожного українця на краще життя.

– Я навіть не намагалася відговорити Ігоря від такого рішення, – розповідає дружина Ірина. – Вільна Україна й справедливе суспільство були для нього сенсом життя. Дуже болісно сприймав несправедливість і реагував принципово.
Прибувши до столиці, Ігор Сердюк вступив до Дев’ятої сотні Самооборони Майдану, яка складалася з кременчужан і львів’ян. На перший погляд, охорона того чи іншого об’єкта – рутина, водночас було досить важко, зважаючи на мороз і постійну загрозу нападу. Ігор брався за будь-яку роботу, і незабаром його призначили прапороносцем – як найбільш відповідального й відважного. Втім ніякої зброї Ігор та його товариші не мали, адже протестували мирно.
Декому така форма протесту здавалася неефективною, й чимало людей поверталися додому, впадаючи у депресію. Для Ігоря було принциповим здобути перемогу над бандитською владою януковичів. Усього двічі за більш як двомісячне перебування на Майдані він приїздив до Кременчука, щоб побачитися з рідними. Навіть простуда й підвищена температура упродовж кількох тижнів не змусили покинути пост. Коли ж події почали розгортатися стрімко й тривожно, він телефонував усім знайомим, щоб ті поспішали на допомогу. 18 лютого під час мирної ходи до Верховної Ради колону протестувальників біля Маріїнського парку зустріли “тітушки”, яких вдалося швидко розігнати. Та вже на Інститутській повстанці з Дев’ятої сотні опинилися в оточенні з обох боків: попереду – озброєні вояки “Беркуту”, позаду – “тітушки”. Беззбройним людям довелося рятуватися. Вони розділилися. Одна група подалася у двори прилеглих будинків, а інша, де був Ігор, попрямувала до станції метро “Арсенальна”. Снайпер прицільним пострілом розстріляв Ігоря прямо в обличчя…
Ірина постійно хвилювалася за чоловіка. Двічі побувала на Майдані. Новий рік вони зустрічали разом на барикадах. Ігор був упевнений, що до застосування зброї не дійде, адже не може влада віддати наказ стріляти на враження, тому навіть палиці до рук не брав.
Того чорного вівторка Ірина забула вдома телефон. Повернувшись з роботи, побачила безліч викликів від Ігоревого брата. Той, нічого не пояснюючи, попросив негайно приїхати до батьків. По дорозі зустріла сусідку. Вона розповіла, що намагалась зателефонувати Ігорю, щоб переконати негайно повернутися додому – через те страхіття, яке відбувалося в Києві. Однак трубку взяла якась жінка. Як з’ясувалося, то була медсестра, котра доставляла тіло загиблого до моргу. Ірина не повірила, що то може бути її Ігор. Однак на грудях неживого тіла було тату із зображенням Че Гевари, і це підтвердило найстрашніше.
Ірина розповіла, що її чоловік досить скептично ставився до ймовірної смерті. Він навіть сумно жартував, мовляв, нехай його прах розвіють над Дніпром. А чого б не хотів, так це щоб за ним плакали та побивалися… Майже дві тисячі кременчужан прийшли провести Ігоря Сердюка в останню дорогу. До труни поклали каску, щит, протигаз, інше спорядження майданівця, адже з грішної землі він відправився до Небесної Сотні. Ірина, будучи прихильницею йоги, переконана, що її чоловік, прийнявши смерть воїна – повстанця за справедливість, обов’язково реінкарнується й втілиться в іншу – щасливу – людину. Тому й наголошує: “Я дружина Героя, а не просто вдова”.
То ким же був Ігор Сердюк у звичному житті? Народився 3 листопада 1969 року в Кременчуці. Навчався в школі №18. До речі, в одному класі з Іриною. Постійно намагався з нею подружитися, але дівчата-підлітки зазвичай не звертають увагу на однокласників. Отримавши атестати, роз’їхалися навчатися в інститутах: вона – до Черкас, він – до Одеси. Ігор з ряду причин покинув інститут після першого семестру. Ірина здобула фах учителя фізкультури. Допоки вона здобувала вищу освіту, Ігор встиг закінчити ПТУ, відслужити в армії, попрацювати на “Кредмаші”. Зустрічі випускників змусили їх обох по-іншому поглянути на свої почуття. Двадцять один рік вони прожили у шлюбі, долаючи різного роду перепони та непорозуміння й шукаючи формулу свого щастя. У цьому їм допомагала донька Олександра, якій нині 20 років.
– Тривалий час Ігор не міг знайти роботу до душі, – розповіла Ірина, – тому випробовував себе у різних сферах – складав меблі, ремонтував автомобілі, працював звукооператором на “Відкритому радіо”, навіть займався керамікою разом зі своїм кумом. Усе, за що Ігор брався, у нього гарно виходило, бо у будь-яку справу він завжди вкладав душу, сумлінно ставився до справи.
Паралельно з пошуками роботи змінювалися й уподобання. Ще в школі Ігор захоплювався авіамоделюванням. Дуже любив музику, особливо групу “ВВ”, до складу якої мріяв потрапити. Задля цього навіть брав уроки гри на баяні. Потім захопився мотоциклами й мріяв стати байкером. Навіть їздив на байк-шоу до Москви. Однак головним захопленням стало підводне полювання. Спочатку з однодумцями з Кременчука займався підводною риболовлею у Дніпрі. Згодом завдяки Інтернету розширилося коло друзів, і з’явилася потреба у зустрічах. Зазвичай вони збиралися двічі на рік у Криму, де й займалися дайвінгом. Зважаючи на популярність цього виду спорту, разом із другом відкрили у Кременчуці магазин спорядження для підводного полювання. Тут Ігор до останнього часу працював продавцем-консультантом.
Ірина з розумінням ставилася до пошуків чоловіка. А він постійно піклувався про родину, прагнув її належно забезпечити. Не входив до жодної з партій, не обіймав відповідальних посад. Втім Ігор був державницькою людиною, переконана Ірина.
– У нас вдома є оберіг у вигляді тризуба, його Ігор власноруч виготовив із металу. Він ніколи не був на Західній Україні, але ще задовго до революційних подій вітався, виголошуючи гасло “Слава Україні!”, як це прийнято там. Він цікавився історією нашої держави, багато читав про козацтво, Українську повстанську армію. Ще в юні роки його кумиром став Че Гевара. Героя кубинської революції він шанував за незламність духу, вірність обов’язку. На Майдані Ігор постійно носив червону бандану, яка допомагала йому бути сильним, розповідає Ірина.
Втім гартував Ігор не тільки душу, а й тіло. Щороку на Водохреще він купався в Дніпрі. Після цього численні друзі приходили на гостини до Сердюків на смачну юшку, яку Ігор готував неперевершено.
– Кулінарним здібностям Ігоря могла б позаздрити будь-яка жінка, – каже Ірина. – Нас із донькою і численних друзів він часто балував неймовірними шедеврами, рецепти яких вишукував у Інтернеті. Про аджику, яку він готував, ходили легенди. У кожну поїздку до Криму, де збиралися дайвери, Ігор обов’язково брав кільканадцять баночок цієї приправи, щоб усіх пригостити.
…Тепер усе це залишилося у минулому, з чим дуже важко змиритися близьким, рідним, друзям. Хрещеник Ігоря Сердюка Микита та донька Олександра цілком поділяли погляди батька й навіть збиралися приїхати на Майдан. Однак змогли потрапити туди вже після трагічних подій, щоб покласти квіти до місця його загибелі.
Нині у Кременчуці на розгляд чергової сесії міської ради винесено питання щодо перейменування вулиці Первомайської, на якій жив Ігор Сердюк, на його честь. Ірина не зовсім згодна з цим. Говорить, що Ігоря подібні дії ніколи не приваблювали, та й не хочеться завдавати мешканцям клопотів, пов’язаних із переоформленням документів. А от присвоєння назви Героїв Майдану котрійсь із площ чи якому-небудь скверу міста цілком підтримує, переконана, що Небесна Сотня це заслужила, і полеглих майданівців, усіх, хто віддав життя за Україну, мають пам’ятати нинішні й наступні покоління.

Віра ІЛЬКОВА
“Зоря Полтавщини”

Print Friendly, PDF & Email [1]