Сучасний майстер художнього слова Мирослав Дочинець у романі “Горянин. Води Господніх русел” висловив таку мудру думку: “Родина – то як ріка, що зливається з маленьких краплин”. Вона перегукується із сентенцією незабутнього Олеся Гончара, занотованою в його щоденниках майже тридцять п’ять літ тому: “В галактиці людства – маленьке сузір’я людей: його рідна сім’я. Тепле, найдорожче”. У цьому складному, розвихреному світі “маленькими краплинами”, “теплим, найдорожчим” для Олеся Терентійовича були “янгел-хранитель”, “людяна, прекрасна” дружина Валентина, “духовно близька, співзвучна, батькова улюбленичка” дочка Людмила, “довірливий і беззахисний”, “безмежно добрий” син Юрій, “єдині надії, єдині радості життя” онуки Леся й Валя. Письменник дякував Богові, що послав йому “мудру сестру” Олександру з її “совісним, чесним, надійним” чоловіком Гаврилом та “купою совенят” – племінниками Сергієм і Василем, Вірою й Тетяною.
Доля на довгі роки роз’єднала сестру й брата, щоб потім звести їх, уже дорослих, назавжди. Після смерті матері шестирічна Шура залишилася коло батька і злої мачухи, а дорога дворічного Саші постелилася на Полтавщину до дідуся Якова й бабусі Єфросинії. Аж через два десятки літ ці рідні по крові люди зустрінуться і вже не зможуть іти по життю одне без одного до кінця земних днів Олеся Гончара. Олександра Терентіївна ділилася в тяжкі повоєнні роки з дорогим братом шматком хліба, прихистила його, учорашнього фронтовика, а тодішнього студента Дніпропетровського університету, в своїй тісній, але наповненій світлом, теплом і любов’ю оселі. Вона, як ніхто, відчувала, що Олеся Всевишній наділив талантом, тому сприяла, як могла, в усьому, аби він розквітнув. У тому, що до читача прийшов роман “Прапороносці”, неабияка заслуга сестри його автора. Через тридцять років у “Щоденниках” усесвітньо відомого Гончара з’явиться проникнута ніжністю нотатка про милих його серцю Шуру та Гаврюшу: “Люди рідкісної чесності, вірності, доброти”. Ці слова мимовіль повторює багато з тих, хто мав щастя спізнатися з Олександрою Совою. З першої зроненої нею фрази, з лагідної її посмішки відчуваєш і відразу усвідомлюєш, що перед тобою – неординарна особистість. Вона миттєво заворожує образними народними слівцями, приказками, дотепними соковитими виразами, які народжуються один за одним і майстерно вплітаються у вінок художньо довершеної оповіді. Шкода лишень, що Олександра Терентіївна не взялася за перо. Спиняла її, мабуть, Олесева слава, усвідомлювала, напевне, що дорости до його рівня не зможе.
Щоразу, коли слухаю цю незвичайну жінку, пригадую запис Гончара, у якому він порівнює Шуру з Гомером, бо коли вона приїздила до Києва, то щоразу привозила із собою весь епос “соборної Зачіплянки”: “різні бувальщини, ломівські історії, міфи”, віщі сни лилися “з вуст оповідачки невпинною рікою”, навсібіч сипала афоризмами, наповненими по вінця безгранями правди, з якою вона завжди прямувала одними шляхами, тому й долала переможно вготовані їй найскладніші випроби і виклики.
Природа наділила Олександру Терентіївну розумом і мудрістю. Вона жодного дня не ходила до школи, але грамоти навчилася за одним присідом у лікнепі. Перечитала весь братів набуток, ще й поради корисні давала, прагнула допомогти йому хоч чимось: “Лист від сестри, – звернемося ще раз до “Щоденників”. – Читає “Високоліття”, коментує: “Казали наші бабуся, що за сиротою і Бог з калитою… Ти думаєш, так просто сказав Підгорний (на захист “Собору”), то йому сам Бог підказав, бо й він був достойний защищать людей від біди, і тебе Господь защитив, що ти йому віриш, бо я на собі іспитала: не голос наш чує, а й мислі наші знає і багато що в сні підказує…”
Олександра Терентіївна “на собі іспитала” і страшний голод, і лихоліття війни, і тяжку відбудову, і виснажливу працю, і багаторічні нестатки. Та не втратила ця одержима жінка у складному плині буття людських чеснот, бо жила з Богом у душі, із совістю в серці, бо думала передовсім не про себе, а про ближнього. Її щира молитва разом із бабусиною вберегли “дорогого Сашу” від смерті у фашистському полоні й на передовій. Її не сестринська, а материнська турбота допомогла йому міцно утвердитися в літературі.
Пам’ять про Олеся Гончара береже його родина, Україна, увесь світ. Ревно дбає про неї й Олександра Сова. Вона після відходу в засвіти брата-письменника влилася в активне мистецьке життя: давала інтерв’ю багатьом журналістам і вченим, які потім збирали докупи добуті від неї біографічні відомості, щоб розкрити величний духовний подвиг одного з найяскравіших романістів ХХ століття. Свою хатину, що добре знає, як народжувалися образи Брянського, Ясногорської, Сагайди, Воронцова, Черниша, Хаєцького, Олександра Терентіївна перетворила на невеликий музей. На покуті, як і годиться, образ Спасителя й Божої Матері, мерехтить лампадка, а довкруги – майстерно виготовлені сестрою експозиції, обрамлені рушниками, вишитими її ж зугарною до всякого діла рукою. Від цього храму духовності йде потужним струменем якась особлива сила добра й блаженства, тут витає дух материзни, який єднає Олеся та Шуру. Створено цілу бібліотеку – ретельно зібрано романи, повісті, новели, оповідання, публіцистичні роздуми Гончара й дослідження про нього.
Щорічно 3 квітня збирає Олександра Терентіївна зі своєю донечкою Тетяною, котру дядя Саша назвав “славною племінницею”, до себе на гостину людей, яких любить і поважає за те, що вони несуть світло ідей її геніального брата. Вона не дозволяє похвал на свою адресу (народилася ж бо днем пізніше), а воліє почути щось нове, невідоме про Олеся Терентійовича. Та й сама сумлінно готується до учти – дбає не тільки про щедрий стіл, а й припасає мудре слово. Буваючи вже не раз на цьому дійстві, пересвідчуєшся, що тут якийсь особливий простір, якась неповторна й незбагненна енергетика. Певно, нічого у цьому світі не буває випадкового. І те, що Ломівка магнетично притягувала до себе автора “Собору”, – також закономірність. Як пізнати її, розтаємничити? Очевидно, не варто цього робити, а радше прислухатися до Олександри Терентіївни Сови: “У Бога все готове. Він знає, як вести нас у день завтрашній”.
Весна 2014 року особлива тим, що сестра видатного українського письменника Олеся Гончара відзначає своє століття. До поважного ювілею вона прийшла вже без брата, чоловіка, синів, онука, зятя… Невимовно сумує, що втратила дорогих людей. Але журба десь у заглибах її єства, а на вустах, на лиці – радість, гордість за свій рід і край, за власну державу. Олександра Терентіївна живе болями і тривогами України, нестямно любить її й гордо називає, як і колись Олесь Гончар, “хліборобською державою”, “багатостраждальною землею”, “коханим краєм”, “заповідною землею талантів”, “землею лицарів, масового подвигу, землею богообраною”.
Милосердний Господи, тримай на землі цю праведну й чесну людину ще довго, бо вона Тобі вірить, Тобі молиться й Тебе прославляє навіки-віків, а нас учить жити за Твоїми заповідями, освітлює шлях усім, хто знає її. А її знає, їй доземно вклоняється вся духовна Україна!..
Микола СТЕПАНЕНКО
Доктор філологічних наук, професор, академік, лауреат Державної премії імені Олеся Гончара
[1]