“Усе, чим жив, сьогодні – фальш.
Все рвуть руками обома”.
Василь Стус.
Надлишкова серйозність, совісність, загострене почуття справедливості, дитяча наївність і сприйняття близько до серця всього, що зроблене і сказане в мою адресу. Аналіз навіть того, чого вже не можна змінити, робить моє життя нестерпним. Почуваюся самотньою не тільки серед чужих людей, а й серед своїх рідних.
“Кам’яні джунглі” міста, людська байдужість, хитрість, лицемірство навівають негативні думки…
Обізвись до мене, чоловіче добрий, чуйний, уміючий зрозуміти мою заблукавшу душу. Якщо ти вмієш жити у цьому нелегкому, жорстокому й байдужому світі, подай мені руку й навчи дивитися на все простіше.
Зважаючи на вік, а мені 59, бажано, щоб у вас були хороші стосунки з дітьми, які б опікувалися вашими потребами. Хто мені напише, зважте на свій характер. Бо образити мене ви зможете лише один раз, і він буде останнім.
На переїзд погоджуся в районні центри або ж у перспективне село – до гарного господаря з умілими руками. Заради розваги не турбувати. Мого номера телефону в редакції немає. Спілкування тільки листами. З надією – сподіваюсь.
Віра.
м. Полтава.
[1]