Наступний лист дуже короткий: “Сьогодні посилаю тобі, Федоте, 1000 “Букварів” і оцю квитанцію. Коло 15 февраля получиш ти посилку і зроби з нею так, як я тобі вже писав, або найди десять чоловік добрих людей та роздай їм по сотні книжечок по 3 карб. сотня. Та, зібравши оті сердешні 30 карб., оддай на воскресну школу. А тим часом роби, як сам здоров знаєш. Цілую твоїх діточок. Прощай. Т.Шевченко. Гляди, о кирпі не забудь. Я весною прибуду до тебе”.
Жити йому залишалось лише півтора місяця, і фізичний стан був зовсім поганий. За лікарською порадою Шевченко звернувся дуже пізно: тодішня медицина йому вже нічим допомогти не могла. Поет і співавтор творів, що друкувались під ім’ям Козьми Пруткова, В.М.Жемчужников, писав: “У нього водянка в грудях у сильній формі, й хоча лікує його з приязні добрий лікар [Круневич], але медична допомога паралізується невлаштованістю життя Шевченка й відсутністю будь-якого догляду за ним: живе він в академії, в кімнаті, розділеній антресолями на два яруси; спить у верхньому, де вікно врівні з підлогою, а працює в нижньому, де холодно. В обох ярусах вогко, дме з вікна, особливо у верхньому, тому що вікно починається від підлоги. Це спричиняється до набрякання ніг і додає до існуючої хвороби простуду”. Хвороба швидко прогресувала, вода заповнювала легені. Чому його не перевели до лікарні? Відповіді немає. Поруч із недужим були друзі – М.Костомаров, М.Лазаревський, Ф.Черненко, М.Лєсков.
У останній день народження, 25 лютого 1861 року (за ст. ст.), йому принесли в Академію телеграму з Полтави: “Батьку! Полтавці поздоровляють свого любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку! орле сизий. Полтавська громада”. Свідки згадували, що привітання порадувало поета. “Спасибі, що не забувають”, – промовив він.
На світанні наступного дня він встав, покликав слугу, попросив прибрати у кімнаті, а сам почав спускатися вниз, у майстерню. Охнув, упав…
Так закінчився його земний шлях. Як писав біограф, “прожив Шевченко день в день сорок сім років”. Це було 26 лютого 1861 року, а за новим стилем – 10 березня.
Того самого дня до Полтави була надіслана телеграма із скорботною звісткою. Про відгук Полтави і полтавців розповідає О.Кониський: “Наче тепер бачу, як вранці 27 лютого прийшов до мене огорнений густою хмарою печалі й заплаканий Дмитро Пильчиков і показав телеграму Данила Каменецького. Опівдні зібралася наша громада. Прирадили:
28 лютого, в день похорону, відслужити в соборі торжественну панахиду; покликати на неї гімназистів і школярів із недільних шкіл; на панахиді роздати школярам Шевченкові “Псалми”; про час панахиди надрукувати оповістку”. Під вечір О.Кониський та В.Трунов пішли до собору домовлятися, одначе отець-ключар відмовив, мотивуючи свою позицію тим, що Шевченко був “политический преступник”. Незважаючи на втручання владики Івана Павловича Андроника, справа із панахидою в соборі так і не вирішилась. “Після поради з протопопами і катехитами – з гімназії Миколою Думитрашком і з кадетського корпусу Павлом Катраном, – продовжує О.Я.Кониський, – ми стали на тому, що скоро ключар не згодився по першій просьбі, дак тепер, після єпископського благословення, не годиться служити панахиду в соборі, а відслужити її в Стрітенській церкві. Так і зробили. На панахиді, правленій соборно отцем Катраном, Думитрашком і Кузнецьким (попом соборної церкви), церква була повнісінька”.
Увечері того самого дня члени полтавської “Громади” зібралися у Є.І.Милорадович і, порадившись, вирішили навесні посадити в Полтаві дуба на пам’ять Шевченкові. Як живий символ його духу і слова.
22 березня 1861 року в “Полтавских губернских ведомостях” був опублікований некролог, автором якого був П.І.Бодянський. Він подав біографію Т.Г.Шевченка, уривки з елегії “На вічну пам’ять Котляревському”.
А ще у Полтаві відбулася промовиста подія, котру згадує у нарисі “Біля могили Шевченка” дослідник історії театру Вс.Чаговець: “Багатолюдна процесія шанувальників і прихильників поета пройшла через усе місто, несучи на плечах велетенський, могутній, розлогий, зрубаний під самий корінь дуб. І стовбур його, і гілля були прикрашені різними національними емблемами, бо велелюдний натовп уособлював у собі всю Україну, що оплакувала свого поета-борця. Демонстранти дійшли до пам’ятника Полтавської битви, і вже тут їх розсіяли війська. Були проведені арешти і екзекуції, причому, за переказами, тілесному покаранню була піддана одна з представниць дворянського стану – Милорадович – за особливо діяльну участь в організації “похорону дуба”.
6 травня (18-го за н. ст.) 1861 року, коли труна з тілом Т.Г.Шевченка була доправлена до Києва, полтавські “громадівці” посадили дуб у приватному саду І.Н.Гуссона, з яким нібито був знайомий Шевченко. Сад знаходився за річечкою Тарапунькою на межі передмістя Павленок. Саджали деревце шанувальники творчості Шевченка – начальник Полтавської поштово-телеграфної контори інженер В.Лобода, викладачі Петровського Полтавського кадетського корпусу О.Стронін, В.Щелкан, Д.Пильчиков, письменник та педагог О.Кониський, благодійниця та громадська діячка Є.Милорадович.
Із плином часу ця подія призабулась, і дуб “загубився” серед багатьох старих і молодих дерев саду Гуссона. Але півстоліття тому – 18 травня 1963 року – його віднайшли завдяки ініціативі викладача Вінницького педагогічного інституту М.Присяжнюка та зусиллям вченого-дендролога Я.Я.Яценко. Навколо дуба була встановлена огорожа з металевою дошкою, на якій викарбувані слова: “Твоя дума, твоя пісня не вмре, не загине”. Так було задумано ще у 1861 році, про це писали кореспонденти журналу “Основа” у червневому числі. Дуб росте на вулиці Менжинського (колишній Міняйлівський провулок).
Це був перший у світі живий пам’ятник Великому Кобзареві України. Перший, але не єдиний Шевченків дуб у Полтаві. 29 квітня 1911 року, після завершення будівництва школи імені І.П.Котляревського на узвозі до Подолу, поблизу школи було посаджено три молоденьких дубочки – на честь Івана Котляревського, Тараса Шевченка та Миколи Гоголя. У роки Великої Вітчизняної війни будинок було зруйновано, дуби загинули.
Смерть Шевченка була безмірною втратою для України, її літератури та культури. Редакція журналу “Основа” в некролозі писала: “Кто знал его как поэта и человека, поймет всю великость нашей утраты. Украина ответит стоном на страшную весть о смерти нашего батька: так все привыкли называть Тараса. Она потеряла в нем свое самое горячее сердце, свою славу, свою печаль и отраду, свою болезнь и здоровье. Теперь Украина действительно вдова-сиротина, сирота-небога, как он называл ее в своих вечно юных, полных безграничной любви и тоски, истинно народных созданиях”.
Традиції Тараса Шевченка в українському письменстві продовжив видатний письменник і драматург полтавець Панас Мирний. Шістнадцятирічним юнаком він 28 квітня 1865 року робить у щоденнику запис, який свідчить про обурення з приводу спотворення “Кобзаря” цензурою.
Знайомство із творчістю Т.Г.Шевченка сколихнуло Панаса Рудченка, і він сам береться за перші поетичні спроби. Невдовзі він їх облишив, відчувши покликання до осмислення дійсності у великих прозових формах. Духовний зв’язок із Шевченковим словом Панас Мирний не поривав протягом усього творчого життя. У листі до М.П.Старицького від 26 березня 1882 року він писав: “Дуже мене б уразило, коли б хто сказав, що це я вже про славу дбаю. Не втаюся: про славу, тілько не свого мення, а про славу самого діла. У мене одна думка: як би нам нашу красну мову так високо підняти, як підняв її Шевченко у пісні. А чи я се зроблю, чи другий – для мене байдуже”. Епіграфом до повісті “Лихі люди” Панас Мирний бере рядки з поезії Т.Г.Шевченка:
І день іде, і ніч іде,
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
1901 року, в сорокову річницю від дня смерті українського генія, письменник виступив із промовою, присвяченою мовному питанню, і розпочав її Шевченковими словами:
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого,
А серце б’ється-ожива,
Як їх почує!..
1906 року було надруковане оповідання Панаса Мирного “Пригода з “Кобзарем” – зворушлива історія про те, як паненята – брат із сестричкою – читали служниці-кріпачці твори Шевченка, взявши без дозволу тата “Кобзаря” з його кабінету. Написано так просто, правдиво та переконливо, ніби всі події відбувались у автора на очах.
На 32-гі, 37-мі та 46-ті роковини з дня смерті Т.Г.Шевченка (1893, 1898 та 1907 роки послідовно) Панас Мирний писав поетичні відгуки, де провідна думка – гірка печаль від того, що в Україні нічого на краще не змінилось:
Не здивуй, що твої роковини сумні
Я з плачем та докором стріваю,
Бо у ріднім краю більш як сліз та жалю,
Я нічого не бачу й не знаю.
Син письменника Михайло Рудченко згадував літературний ранок, присвячений Т.Г.Шевченкові у 1909 році, на якому він був присутній, будучи гімназистом: “Ранок почався співом “Заповіту”. Усі урочисто встали і, стоячи, прослухали “Заповіт”, хоч і скорочений тоді цензурою, але добре виконаний хором, що ним керував гімназіальний вчитель співу Федір Миколайович Попадич. З доповіддю про життя Т.Г.Шевченка виступив полтавський інспектор народних училищ, відомий культурний та громадський діяч Г.І.Маркевич. Після чого на кон вийшов П.Я.Рудченко. У руках у нього була книжка, яку він поклав на пюпітр. Не дивлячись у книжку, Панас Якович почав читати вірш Шевченка “Чернець”. За свідченням сучасників, читав він твори Шевченка надзвичайно майстерно. Просто, невимушено, без пози передавав своє глибоке розуміння кожного рядка, кожного слова поета. Голос у виконавця був не гучний, до того ж після доповіді Маркевича на гальорці почалися балачки, тому спочатку було майже не чути, що читає виконавець. З гальорки почали гукати: “Не чути, голосніше!” Панас Якович зупинився, трохи помовчав, чекаючи, коли вгамуються слухачі, і почав знову. Може, тому, що в залі стало тихіше, може, виконавець підвищив голос, але чути стало краще. Чим далі він читав, тим тихіше ставало в залі. Через якусь хвилину зал слухав, затамувавши подих. Особливе враження справила друга половина вірша. Пролунав вигук Семена Палія:
Для чого я на світ родився,
Свою Україну любив?
І, як хвиля, пройшло по залі загальне зітхання слухачів. Після тривалої паузи Панас Якович, карбуючи останні рядки вірша, дочитав його до кінця. Зал занімів і мовчав. Закінчивши читання, виконавець вклонився. Гучні оплески і вигуки “біс” розірвали запанувавшу тишу”.
Полтавці брали активну участь у заснуванні Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка у Львові, котре сприяло розвитку українського письменства та пропагувало українську національну ідею. Серед них – Олександр Кониський, Дмитро Пильчиков, Михайло Драгоманов, Єлизавета Милорадович. До речі, остання, за різними даними, пожертвувала товариству до 20 тисяч австрійських крон, які Д.Пильчиков 1873 року відвіз до Львова. Саме Єлизавета Іванівна Милорадович наполягала на тому, щоб товариство носило ім’я геніального сина України.
Полтавське губернське земство завжди виявляло серйозну увагу до посмертної долі Т.Г.Шевченка: на початку 1880-х років клопотало перед урядом про дозвіл розпочати у Полтавській губернії збір коштів для догляду за могилою поета і досягло реального результату – на народні пожертви дерев’яний хрест замінили на чавунний, збудували хатину доглядача могили.
На початку ХХ століття, коли постало питання про спорудження пам’ятника Т.Г.Шевченку в Києві, полтавці теж вдались до активних заходів щодо збору доброчинних пожертв. Ентузіазм наших краян широко висвітлювався у тогочасній пресі. З метою збору коштів навесні та влітку 1908 року влаштовувались благодійні вистави та концерти пам’яті Т.Г.Шевченка у Просвітницькому будинку імені М.В.Гоголя. Але у зв’язку з початком Першої світової війни 1914 року збір коштів було припинено, влада заборонила відзначати 100-річчя від дня народження Т.Г.Шевченка. Незважаючи на це, у полтавській Стрітенській церкві відбулась панахида, на якій були присутні вихованці семінарії, а в Будинку для освітньої мети імені М.В.Гоголя – урочисте вшанування 100-ліття від дня народження поета. Панас Мирний написав “Відозву полтавців до киян з приводу святкування дня столітнього народження Т.Г.Шевченка”.
Вихованець полтавської гімназії і поетового друга Ф.Л.Ткаченка Василь Степанович Гнилосиров разом із членами Київської Старої Громади створив “Тарасову світлицю” – перший народний музей поета поблизу могили Т.Г.Шевченка. Він доглядав могилу Т.Г.Шевченка з часу свого переїзду на вчителювання до Канева – з 1873-го до 1900 року. Тоді не виділялось ніяких коштів на впорядкування Шевченкової могили, а друг, свояк та троюрідний брат поета Варфоломій Григорович Шевченко сплачував гроші за оренду землі під похованням Кобзаря. Натомість асигнувались немалі кошти на поліційне спостереження за поведінкою людей на могилі.
В.С.Гнилосиров подає до Канівської міської думи “доклад” про стан могили, про прагнення тисяч українців побувати тут, закликає відмовитись від ганебної практики збору коштів за оренду землі. Василь Степанович започаткував першу книгу вражень, яка на титульній сторінці мала напис “Для розписок туристів на могилі Т.Г.Шевченка”. З 5 червня 1897 року ведуться у ній записи, де закарбовані слова шани, вдячності, любові до Великого Кобзаря. Перший відгук залишив композитор М.В.Лисенко.
Одним із ініціаторів музеєфікації Чернечої гори у Каневі був Симон Петлюра, який народився у Полтаві й навчався у місцевій духовній семінарії. У старших класах керував хором семінаристів, самостійно ввів до репертуару пісню М.В.Лисенка на слова Т.Г.Шевченка “Б’ють пороги” (“До Основ’яненка”), що було з підозрою сприйнято керівництвом семінарії. За участь у діяльності таємного гуртка був виключений із навчального закладу. С.В.Петлюра є автором численних статей, присвячених творчості Т.Г.Шевченка, у яких прагнув знайти ключ до розуміння долі генія. Поезію Кобзаря С.Петлюра сприйняв як художню програму в обороні “людини, нації, людськості, що втілила в собі боротьбу проти хаосу життя, його дисгармонії, його зла…”
6 квітня 1918 року Петлюра був обраний головою Київської губернської земської управи. Перебував на цій посаді недовго – до 12 липня 1918 року (до дня його арешту). Він одразу доручив товаришу по полтавській семінарії письменнику Василю Короліву-Старому підготувати законопроект про Шевченкову могилу для внесення у Центральну Раду.
21 квітня 1918 року з Києва до Канева виїхала державна комісія на чолі з С.Петлюрою для огляду могили та складання плану її впорядкування. Комісія вважала необхідним укріпити Чернечу Гору та не допустити її руйнації, провести нагору воду, найняти досвідченого садівника для догляду за рослинами, упорядкувати “Тарасову світлицю” та влаштувати у ній музей і бібліотеку з читальним залом. Через тиждень відбулася ще одна поїздка до Канева, очолювана Петлюрою.
На жаль, цим намірам не судилося бути втіленими у конкретні справи, бо невдовзі ЦР було розігнано.
1909 року одна з найдовших полтавських вулиць – Новополтавська – була перейменована на честь Т.Г.Шевченка. Наразі вона бере початок від Першотравневого проспекту і тягнеться аж до вулиці Червонофлотської.
Від 1920 року ім’я Т.Г.Шевченка носить Полтавська загальноосвітня школа №7.
На початку ХХ століття у полтавському видавництві “Книгарня Г.І.Маркевича” друкуються окремі твори Т.Г.Шевченка, у роки УНР – повне видання “Кобзаря”.
Відомий російський художник-академік, що жив у Полтаві, – Г.Г.Мясоєдов – створив чудову завісу для театральної зали Просвітницького будинку імені М.В.Гоголя. На ній зображена дорога, що веде до Полтавського монастиря. На узбіччі подорожній (М.В.Гоголь) слухає гру кобзаря (Т.Г.Шевченко). Нині ця історико-мистецька реліквія експонується у Полтавському краєзнавчому музеї.
1921 року Полтавський губернський відділ народної освіти оголосив конкурс на проект пам’ятника Т.Г.Шевченку. В ньому взяв участь відомий скульптор Іван Петрович Кавалерідзе, проект якого відзначався багатьма новаторськими рисами і був прийнятий для спорудження у Петровському парку міста.
Первісно передбачалося відкрити пам’ятник до 8-ї річниці Жовтневої революції, й основні роботи були завершені восени 1925 року. Але пізніше на засіданні Полтавського окружного виконавчого комітету Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів 12–13 листопада 1925 року було вирішено “пристосувать відкриття пам’ятника Шевченкові до святкування пам’яти Шевченка 12.03.1926 р.”, тобто до 65-річчя з дня смерті поета.
Пам’ятник виготовлено із залізобетонних площин та об’ємів, з котрих виростає могутня постать поета. На постаменті вибито рядок із “Заповіту”:
…І вражою, злою кров’ю
Волю окропіте.
Відкриття пам’ятника відбулося при багатолюдному народному зібранні. Великий хор під керівництвом Ф.Попадича виконав “Заповіт” Т.Г.Шевченка на музику композитора-полтавця Гордія Гладкого.
У літературний вінок пам’яті Т.Г.Шевченка принесли свій доробок і полтавські митці. Ще за життя Кобзаря йому присвятили вірші О.Афанасьєв-Чужбинський, Г.Андрузький, Олександра Псьол, М.Максимович. Пізніше до них приєдналися М.Старицький, Л.Глібов, В.Самійленко, І.Стешенко, Панас Мирний.
Художню Шевченкіану продовжили у прозі наші сучасники Оксана Іваненко, А.Дімаров, Д.Косарик, В.Чемерис, у поезії – Ф.Гарін, А.Шевченко, М.Казидуб та інші.
20 травня 1961 року була заснована Державна премія України імені Т.Г.Шевченка за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва (від 27.09.1999 року – Національна премія України імені Т.Г.Шевченка). Це найвища в Україні творча відзнака за літературний та мистецький доробок, що є вершинним духовним надбанням українського народу та утверджує високі гуманістичні ідеали. Імена лауреатів оголошуються щороку
9 березня – у день народження поета.
Першими лауреатами (1962 р.) стали Олесь Гончар та Платон Майборода.
За 52 роки премію отримали близько 60 уродженців Полтавщини. Серед них: у галузі літератури – А.Головко, І.Білик, П.Загребельний, О.Дмитренко, В.Захарченко, В.Канівець, Д.Луценко, В.Симоненко, Ф.Роговий, Григір Тютюнник, Григорій Тютюнник, І.Цюпа, В.Дончик, Б.Деркач; у галузі мистецтва – Н.Бабенко, О.Білаш, Р.Кириченко, Л.Ревуцький, Д.Петриненко, В.Омеляненко, М.Китриш.
Надзвичайно вартісним є значний науковий шевченкознавчий доробок відомого українського письменника, літературознавця полтавця П.П.Ротача. Його “Полтавська Шевченкіана: Спроба обласної (крайової) Шевченківської енциклопедії” у 2-х томах – це результат подвижницької праці дослідника протягом кількох десятиліть. У ній він переконливо доводить, що зв’язки Шевченка з Полтавщиною тісніші, ніж з будь-яким іншим куточком України.
У поетичній та літературній творчості нашого краянина Шевченківського лауреата Бориса Олійника образ Кобзаря оповитий німбом великої синівської любові:
І день ясний, і ночі горобині,
В рідній чи далекій стороні,
Ти в моєму серці, Україно,
Думою Шевченка гомониш!
“Кажемо Тарас – і чи є такий українець, який би не знав, про кого йдеться? Росіянин не назве Пушкіна Олександром, англієць Шекспіра – Вільямом, німець не назве по імені Гете чи Шіллера. Там – відчуття дистанції. Ми ж навіки разом. Він – підтвердження нашої повноцінності перед всім білим світом, в ньому – наша опора і надія на добру долю”.
Думка, висловлена видатним українським поетом, державним та громадським діячем, близька кожному полтавцеві. Й справа навіть не у частоті присутності його імені, а в тому, що, де б ми не були, з кожним Шевченковим словом у наших душах воскресає і живе Україна.
(Закінчення.
Початок у №№14–15 за 28 січня, №18 за 4 лютого, №№ 22–23 за 11 лютого, №№ 26–27 за 18 лютого, №№ 31–32 за 25 лютого ц.р.).
Євгенія СТОРОХА
Провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею І.П.Котляревського
[1]