У нашій області є чимало місць, які відвідував Т.Г. Шевченко. Але в двох таких місцях він перебував не епізодично, а тривалий час. До того ж там збереглися й приміщення, де йому доводилося жити. Це села Березова Рудка Пирятинського та Мар’янське Великобагачанського районів. І якщо палац поміщиків Закревських, де гостював поет, перебуває в задовільному стані, там діє музей, який відвідує чимало туристів, то маєток панів Лук’яновичів у Мар’янському може слугувати “зразком” нашої недбалості й байдужості в ставленні до цінної історичної і культурної пам’ятки, причетної до життя Кобзаря.
Впродовж останніх 25 років мені доводилося кілька разів навідуватися в те село, що заховалося в глибинці району. З перших відвідин запам’ятався великий за розміром будинок, споруджений у модному колись класичному стилі на пагорбі в оточенні решток давнього парку. Поряд ще стояли деякі господарські споруди колишнього панського маєтку. Увагу привернув також високий дуб. За переказами, під ним любив сидіти Шевченко, де він або малював, або складав вірші.
Хоча час полишив на приміщенні свої руйнівні сліди, але тоді вони ще не дуже впадали у вічі, бо споруду сяк-так ремонтували. За радянських часів там розташовувалися то гуртожиток, то дитсадок місцевого племрадгоспу “Перемога”. А потім не стало радгоспу, будинок було покинуто напризволяще. І в наступні відвідини довелося з болем спостерігати, як обвалювалася його стеля, як проступав дерев’яний каркас стін, знайшлися й ті, хто вподобав зривати дошки з підлоги. Ну, а нині приміщення перебуває на тій межі, коли невдовзі завалиться і перетвориться на купу глини й гнилої деревини. Навіть дуб не витримав загальної байдужості – наполовину всох.
А ця споруда і парк мають подвійну цінність. Перша – як пам’ятка нашого минулого, пов’язана з поміщицьким господарюванням. У 1840 – 1850-х роках у будинку налічувалося 10 прикрашених багатими меблями кімнат, хоча він і був критий соломою. Тут вирувало життя, юрмилося багато люду. Сновигали дворові слуги, під’їжджали то селянські вози, то розкішні екіпажі, часто лунала гучна музика. В ті часи мешкали в маєтку багаті та знатні пани Лук’яновичі. Господар, Олександр Андрійович, був сином симбірського губернатора, служив у гусарському полку, а коли вийшов у відставку, поселився у Мар’янському. Крім цього маєтку, в спадок від батька дісталася йому ще й тисяча кріпаків у Полтавській і Херсонській губерніях. Отож він був одним із найбагатших поміщиків у Миргородському повіті, 12 років підряд обирався там предводителем дворянства. Любив Лук’янович похвалитися своїм багатством, часто влаштовував великі бенкети. Однак господарником був не вельми зугарним: розорився. Виник розлад у сім’ї, доходило аж до судів. За переказами, врешті залишився він без маєтностей, грошей, начебто ніде було й голови прихилити. Змилувався над немічним Лук’яновичем один херсонський поміщик, дав йому притулок. Доглядати за ним приставив якогось відставного солдата-п’яничку. А той як ішов кудись у своїх справах, то прив’язував Лук’яновича до ліжка ремінням. Отак, спутаний, в корчах, той і помер. І ніхто б нині про нього не згадав ні в Мар’янському, ні в Миргородському повіті, ні ми оце з вами, якби…
Якби не надумав цей поміщик 1845 року мати портрети всієї своєї родини і не запросив для цього художника Тараса Григоровича Шевченка. Як припускають дослідники, вперше в Мар’янське поет приїхав
із Полтави разом із паном десь у червні. Малював, гостював тижнів два, а потім разом із господарем поїхав писати портрет його батька Андрія Лук’яновича в маєток у Шедіївці нинішнього Новосанжарського району. Потім Тарас Григорович приїжджав у Мар’янське ще й у жовтні, перебував там тижнів зо три. І ці його відвідини, хоча й недовгі, вкарбувалися і в пам’ять жителів села, і в біографію Кобзаря та стали підставою того, що й ми тепер знаємо про Олександра Лук’яновича, а на портреті бачимо і його самого.
Начебто з портретами членів панської сім’ї Шевченко впорався швидко. Але затримався в селі, бо господар не віддавав йому плату за виконану роботу, тож доводилося чекати розрахунку. Однак Тарас Григорович марно часу не витрачав: малював пейзажі, археологічні пам’ятки, особливо припав йому до вподоби давній курган, так звана Красна могила, написав поеми “Єретик”, “Сліпий”, містерію “Великий льох” з епілогом “Стоїть в селі Суботові”, багато читав, бо в маєтку була хороша бібліотека. Знаходив час і для спілкування з тамтешніми селянами, любив бувати на вечорницях. Просив, щоб хлопці та дівчата побільше танцювали і співали, навіть часто наймав для них музик. Один із парубків – Михайло Кир’ян – у той час якраз одружувався, то покликав на весілля й Шевченка. І там той дивував селян своїм гарним співом.
Як бачимо, цей поміщицький маєток має другу велику цінність, адже там ще трохи вціліли близькі до реальних умови перебування в цих місцях великого поета. Ще є шанси (правда, незначні, останні) зберегти їх для нащадків. Оптимальним рішенням було б створити в цьому куточку етнографічний музей, де б відображалися особливості й панського, й селянського життя середини ХIХ століття і водночас висвітлювалися деякі грані життя видатного сина нашого народу. І відвідувачі цього закладу культури знайшлися б, адже неподалік розташовані багатолюдні миргородські санаторії. Однак для реалізації такого проекту потрібні значні кошти, щоб реставрувати будинок, облагородити парк, наповнити експонатами музей. Навряд чи вдасться їх знайти.
А чи не спробувати інший варіант: продати цей куточок за низькою, вважай, символічною ціною, але з категоричною вимогою – впорядкувати його, реставрувати будинок, не порушуючи первісної архітектури. Думається, хтось із заможних людей захотів би придбати споруду і парк, використовуючи потім як дачу. Такий підхід до збереження пам’яток давнини, до речі, досить широко практикується в Греції, Італії, Румунії.
Прикро про таке говорити
у час вшанування 200-річного Шевченківського ювілею, коли багато мовиться про загальну любов до геніального поета, побудника національної свідомості, й разом з тим на наших очах гине цінна історична пам’ятка, пов’язана з життям Кобзаря. Її загибель брудною плямою впаде на нашу честь. І ми будемо винними, що її не зберегли.
Валентин ПОСУХОВ
Заступник голови
Полтавської спілки літераторів
[1]