У повісті “Близнецы” ми бачимо Сковороду з його “неразлучными друзьями, с флейтою и собакою”, бачимо “истинно философскую небрежность преподавателя” і його простий селянський одяг, любов до мандрівок, пізнаємо його філософські погляди. В авторську розповідь вводиться характеристика, яку дає Сковороді Никифор Сокира, називаючи його “Диогеном наших дней”, різко оцінюючи “винегретные песни” Сковороди, але високо ставлячи прямоту поглядів філософа, волелюбність та незалежність. “Учитель мой, как истинный философ, никому не льстил”, – каже він, додаючи, що “Котляревский в своей оде – в честь князя Куракина – осколок Сковороды”.
Розгортаючи перед читачем долю старого Сокири, Шевченко згадує, що Никифор Федорович служив у Полтавському ополченні в 1812 році “под началом пирятинского полковника Николая Свички и ходил с ним на супротивного галла”.
Полковник Свічка – теж історичний персонаж. Він походив із дуже відомого старовинного шляхетського полтавського роду, був людиною широкої дивакуватої натури, грошей не рахував і помер у суцільних боргах 30 березня 1826 року. Замолоду Микола Петрович служив у війську, згодом – на цивільній службі. Він справді був організатором і командиром 6-го Полтавського козачого полку. Дізнатись про це Шевченко міг від його єдиного сина – Лева Миколайовича Свічки, з яким познайомився влітку 1843 року і навіть побував у с.Городище Пирятинського повіту, яке було власністю молодого Свічки.
Розвиток сюжету, а саме відправлення Зосима та Савватія на навчання до Полтави, зумовив введення нового персонажа – Івана Петровича Котляревського, з яким вступає у безпосередні стосунки вчитель хлопчиків Степан Мартинович Левицький. Коротко змалювавши зовнішність (“высокий худощавый старичок в белом полотняном халате и соломенной простой крестьянской шляпе”), Шевченко зосереджується на розкритті образу поета-полтавця насамперед через його благородні вчинки, чуйність та людяність. Між Степаном Мартиновичем та Котляревським відбувається характерна розмова; ще не знаючи, з ким він говорить, Левицький просить замовити слово попечителю гімназії, “що як буде Савватий Сокира держать экзамен в гимназии, то чтоб попечитель не оставил его.
– А Савватий Сокира хиба ридня вам?– спросил старичок, улыбаясь.
– Не родня, а только мой ученик. Я для того и пришел в Полтаву из Переяслава, чтобы помочь ему сдать экзамен”.
В авторській ремарці Шевченко зауважує: “Любя все благородное, в каком бы образе оно не являлось, автору знаменитой пародии сильно понравился мой добрый оригинал”. Відчувши уважне ставлення і готовність допомогти, Степан Мартинович просить і за Зосима:
“– Зосим Сокира будет держать экзамен в корпуси кадетському. Так чи не поможет он ему, бедному?
– Я хорошо знаю, что поможет.
– Так попросите его, будьте ласкави.
– Попрошу, попрошу. Се дило таке, що зробыть можна, а вин хоч не дуже мудрый, та дуже нелукавий”, – говорить Котляревський про попечителя, тобто про самого себе.
Тут треба з’ясувати, що Петровський Полтавський кадетський корпус було відкрито у грудні 1840 року і за життя Котляревського Зосим там навчатися не міг (поет помер 10 листопада 1838 . року), але причини неточностей у повісті нами вище з’ясовані й зрозумілі.
Образ автора “Енеїди” доповнюється і розвивається міркуваннями Никифора Сокири, листами Савватія, листуванням самого Котляревського з уяви автора. В усьому відчуваються щира залюбленість Котляревського у рідний край, його чутливість, скромність, гуманність. Короткими репліками Левицького відтворюється скромний побут Івана Котляревського, що доповнюється словами старого Сокири: “Представьте себе, что он живет в домике, сто раз хуже нашого, просто хата. А прислуги только и есть, что одна наймичка Гапка та наймит Кирик”.
Участь Котляревського у влаштуванні дітей у навчальні заклади, перебування їх у нього у недільні дні, його батьківська турботливість є, безумовно, авторською фантазією Т.Г.Шевченка, але настільки художньо переконливою, органічною та вмотивованою, що вимисел сприймається так, ніби все це насправді відбувалось у житті Котляревського.
Крім відображення рис, притаманних особистості І.П.Котляревського, Т.Г.Шевченко підкреслює глибоке громадське значення його творчості, показуючи, наскільки популярною була поема “Енеїда” серед передової частини тогочасного суспільства. Ім’я великого полтавця пов’язане з усіма долями героїв повісті “Близнецы”. На згадку про незабутнього учителя Савватій Сокира називає свій щоденник “Оренбурзькою мухою”, а його прийомний батько, по-своєму увічнюючи пам’ять Котляревського, заповідає “ежегодно в день Покрова служить панихиду по его душе грешной и по душе праведной И.П.Котляревского”. Сам Савватій, покидаючи Полтаву, “…зашел поклониться домику покойного Ивана Петровича. Его встретил молодой, довольно неуклюжий человек и слепая Гапка. Отслужил панахиду в домике за упокой души свого благодетеля – и, грустный, выехал он из Полтавы, благословляя память доброго человека”.
Шевченкова пам’ять утримала немало полтавських куточків, які він абсолютно точно відтворив у повісті. “Маленький домик на горе против собора”, – так згадує оселю І.П.Котляревського. Звідси “Степан Мартынович пошел через площадь к дому Лукьяновича, чтобы оттуда лучше посмотреть на монастырь та, помолясь Богу, и в путь. Долго смотрел он на монастырь и его чудные окрестности; потом посмотрел на солнце и, махнув рукою, пошел по тропинке в яр с намерением побывать в святой обители; но как тропинок много было, ведущих к монастырю, то он, спустясь с горы, призадумался, которую бы из них выбрать самую близкую, и выбрал, разумеется, самую дальнюю, но широкую. Пройдя шагов несколько, он увидел сквозь темные ветви осокора тихий, блестящий залив Ворсклы”. Так могла написати тільки людина, котра милувалась краєвидами та сама ходила по тих стежках. Знайомлячись з полтавською старовиною, Шевченко, можливо, розмовляв з людьми, котрі знали Котляревського, чув від них і про Марусю Чурай, сучасницю Мартина Пушкаря, який зіграв неабияку роль у її долі.
Один із хлопців-близнят – Савватій, – “объехавши собор, спустился с горы и как раз против темной треглавой деревянной церкви, Мартыном Пушкарем построенной, остановил почтаря и долго смотрел не на памятник ХVII века, а на противоположную сторону улицы…” Його приваблює місце, де він зустрічався з онукою служниці Котляревського – Настусею. “Долго смотрел он на домик, прилепившийся на горе, около собора, и на каменую башенку, бог знает для чего поставленную против заветного домика на другой стороне оврага”. Трохи нижче Шевченко називає цю башточку “полуразрушенною”. Деякі дослідники вважають, що це те місце, де зараз знаходиться Біла альтанка – улюблене місце відпочинку городян.
“У “Близнецах”, як і в більшості інших Шевченкових повістей, багато автобіографічного. Закінчивши університетський курс, Савватій Сокира дістає призначення в оренбурзький госпіталь, але, крім Оренбурга, він побував в Уральську, Орську, в Каракумах, у Раїмі – тобто майже повторив маршрут самого Шевченка – і в просторих листах батькам докладно і мальовничо описує свою подорож, пересипаючи свої епістоли-звіти міркуваннями і спостереженнями, якими Шевченко так хотів поділитися з читачем”, – зауважує І.М.Дзюба в монографії “Тарас Шевченко”.
Шевченкові мандри у липні-серпні 1845 року описані зі значною часткою непевності через недостатність документальних матеріалів. Є підстави вважати, що із Полтави він виїхав у південному напрямку – до села Шедієве, де у А.Ф.Лук’яновича був маєток. Його супутником міг бути син старого Лук’яновича – Микола Андрійович. Прямуючи Кобеляцьким шляхом, Шевченко, поза всяким сумнівом, зупинився біля могили І.П.Котляревського, де стояв скромний пам’ятник – невисока колона з хрестом на квадратному постаменті.
Олександра Мельникова (онука А.Ф.Лук’яновича), розповідаючи про своє дитинство, що минуло в Шедієвому, у книзі спогадів “Воспоминания о давно минувшем и недавно былом” пише, що Андрій Федорович “був справжнім меценатом свого часу, внутрішнім чуттям відшукуючи талановитих людей, давав їм змогу вибитися в світ з темряви невігластва. Він цінував поезію й літературу, мистецтво, співчутливо й тепло ставився до талантів, дорожив ними серед своїх гостей вище чинів і титулів. Багато перебувало у нього в домі письменників, музикантів, поетів, художників, усі вони подовгу гостювали у дідуся, користуючись його милим товариством і широкою гостинністю”.
Спогади О.Мельникової стосуються невідомих обставин доль гостей і друзів “Шедіївського замку”: “Серед багатьох видатних людей, котрі відпочивали від суєтності світу в домі мого діда, був відомий малоросійський письменник Котляревський, який зріднився не тільки з самим гостинним домом, а й з усім його штатом. Тут він написав свою “Наталку Полтавку”, як митець створюючи всіх дійових осіб за взірцями, що його оточували. Вся оперета взята прямо з натури; всі дійові особи в ній – художні портрети дідусевої челяді і його домочадців”. Далі авторка “Воспоминаний” пише: “Гостював тут і поет Шевченко, внісши свою частку зацікавленості у вузький гурток мого діда, якому він навіть залишив на згадку про своє перебування в нього власноручно виконаний портрет свій”.
Друг і сусід Котляревського не міг не зацікавити Т.Г.Шевченка. Андрій Федорович Лук’янович справді був людиною яскравою і колоритною. Походив зі старовинної козацької сім’ї, з ранньої юності став військовим, брав участь у походах 1805–1812 рр. О. Мельникова згадує, що в одній з частин, якими командував Лук’янович, служила поручиком кавалерист-дівиця Надія Дурова, героїня Вітчизняної війни 1812 року. Досить довгий час він перебував на цивільній службі, обіймаючи посади пермського віце-губернатора та симбірського цивільного губернатора. 1830 року А.Ф.Лук’янович вийшов у відставку й одразу оселився у с.Шедієвому Кобеляцького повіту, де протікає мальовнича річечка Оріль.
О.Мельникова згадує тогочасні дідусеві витівки-забави, що вражали своїм розмахом: показуючи свій маєток, дідусь запрошує помилуватись добрим сіном. І ось Андрій Федорович раптово “відмикає” двері, сховані у скирді, й гості потрапляють… до розкішної зали, де все готове до розкішного обіду.
Віриться, що й Шевченкові була продемонстрована ця “щаслива вигадка”, бо у повісті “Капитанша” описане щось дуже подібне: “Приехали мы на мой хутор, и я, войдя в комнату, или в светлицу, немало удивился, не видя ничего такого, чем бы можно было разговеться. Хозяин, заметя мое удивление, вывел меня в сени и молча показал на небольшую дверь, ведущую, как я думал, в сад. Я отворил дверь, и изумленным очам моим представился не сад, как я воображал, а огромный дощатый сарай с маленькими окнами, примкнутый к самому дому. Это была зала пиршеств, как я после узнал. Посредине сарая стоял бесконечный стол, покрытый белой скатертью. И, Боже, чего на этом столе не было! И все это было в самих гомерических размерах… А хозяин, как ни в чем не бывало, ходит себе да только улыбается”.
Влітку 1845 року Шевченко побував на Іллінському ярмарку в Ромнах, де вперше побачив артиста Карпа Соленика у ролі Михайла Чупруна з водевілю Котляревського “Москаль-чарівник”, який видався йому “изящнее неподражаемого Щепкина”. Попереду в нього була осінь-зима на Миргородщині та у Переяславі, коли він напише низку віршів, поеми “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ” та твір-одкровення українцям на всі часи – “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє”. Тяжко- хворим у кінці грудня 1845 року він напише “Заповіт”. Це був творчий злет небаченої сили. Поету-генію, відданому сину України був лише 31 рік.
У кінці 1845 року групою українських патріотів у Києві була заснована таємна організація – Кирило-Мефодіївське братство. Учасники його стояли за ліквідацію кріпацтва й національної нерівності, знищення станів, об’єднання слов’янських народів у єдину республіканську федерацію. Один із очільників товариства, Микола Костомаров, спочатку ставив за мету організацію чисто наукового слов’янського товариства, але під впливом більш радикальних Миколи Гулака та Миколи Савича написав головні ідеологічні документи товариства – “Статут”, “Головні правила” та “Книгу битія українського народу”.
(Далі буде).
Євгенія СТОРОХА
Провідний науковий співробітник Полтавського літературно- меморіального музею І.П.Котляревського
(Продовження. Початок у №№14–15 за 28 січня, №18 за 4 лютого, №№22–23 за 11 лютого ц.р.).
[1]