– ВІН все одно буде мій! Нікуди не дінеться, й не таких “обламували!” – хвалилася сусідська дівчина Надя всій вулиці. – Всі кажуть, що розумний він. Може, й так, життя своє розпланував, мов по нотах, одруження в його плани не входить. Але нікуди не дінеться!..
Так говорила місцева “зірка” нашої вулиці. Ровесниці спостерігали, як Надька зваблювала Івана. Це міг бути цікавий роман. Та нічого цікавого кумасі не дочекалися. Іван звернув було увагу на активну дівчину, та й у школі вони разом вчилися, отже, було про що поговорити, але дуже швидко вона йому набридла. От і дав делікатно “від воріт поворот”. Сказав, щоб не липла. А коли побачив, що ніяк не вгамується, сказав прямо:
– Не треба нам зустрічатися. Нічого з того не вийде.
Інших дівчат у нього не було, а невдовзі Іван пішов до армії. Надія затаїла образу і вирішила помститися дівчині, яка подобається Івану. На біду, це мала бути я…
Про ті події я дізналася, коли вже рік жила з батьками у невеликому будинку на маленькій вуличці приватного сектора. Переїхали ми сюди. Нові подруги розповіли мені про стосунки Наді з Іваном, коли усім стало зрозуміло, що своєю жертвою дівчина обрала мене.
…ПОЗНАЙОМИЛИСЯ ми з Іваном несподівано. Морози в той рік почалися дуже рано. Випав сніг. І ми з батьком, приставивши драбину до старої яблуні в садку, рятували соковиті, прихоплені морозом плоди. Працюємо, і раптом з-за паркана голос – сильний, дзвінкий – запропонував допомогти новим сусідам.
– Заходь, допоможеш! – відізвався батько.
За хвилину високий юнак у солдатських брюках був поруч із нами. Скидаючи з дерева яблука, він, здавалося, не так на них дивився, як на мене. А я, підбираючи плоди, наче у пісні – рожеві на білому снігу, відчувала, що його синій погляд вже не дає мені спокійно вдихнути повітря…
Іван жив через два будинки, але вдома він став бувати менше, ніж у нас. Мені, що до цього жила лише в багатоповерхівках, Іван розповідав про принади життя на приватній ділянці.
– Що ти! Тут така краса, простір, річка поруч! Ти любиш ловити рибу?
– Ні.
– Я тобі покажу! Влітку будемо ходити купатися.
Він взагалі відкрив мені усе, що любив сам, – і плавання, і всілякі інтелектуальні загадки, і чарівні звуки гітари… Зізнаюся, у свої 16 я до того ніким і нічим серйозно не захоплювалася. А тут наче прозріла раптом! І вчитися у технікумі краще стала, і взагалі полюбила життя.
І ОТ СЕРЕД нашого розквітлого узимку почуття (я була впевнена, що взаємного) несподівано вдарив грім… Йшли якось із мамою вулицею. Назустріч – Надька і дві її подруги. З нами не привіталися. А потім крикнули в спину: “Студенточка наша! Що, навчилася чужих хлопців відбивати?!” І потім дня не минало, щоб якусь мерзоту мені не крикнули, не обізвали, не “пройшлися” злобно з приводу мого вигляду. І двері нам брудними словами обписували. А якось, вже навесні, коли Іван на сесію поїхав у Харків, а я пізно поверталася додому від зупинки автобуса, мене раптом збили з ніг, повалили на землю, вдарили… Було дуже темно, тому облич нападників я не бачила. Лише важке дихання чулося. Була впевнена, що то хлопці, а не дівчата, і що Надька розправилася зі мною чужими руками.
У якому вигляді я прийшла тоді додому, як мама мене валер’янкою відпоювала, хотіла дзвонити в міліцію – про це не хочеться згадувати. До дільничного не пішла, бо вся вулиця знала про Надьчин “зуб” на мене, її почали б “тягати” у відділення, і мені стало б тільки гірше.
Я не розказала про це Вані, коли він приїхав. Надька ж все ніяк не могла спокійно повз нього пройти, все “чіпляла” то розмовами про школу і спільних друзів, то питала поради по господарству…
– Ваню, чого ж ти ніколи не зайдеш по-сусідськи посидіти? – запрошувала Надя.
– Відчепися, – кидав він крізь зуби.
Станемо на вулиці – Надька його затримує розмовами, я – додому тягну. Вдома тримаюся, щоб сцени не влаштовувати, але з останніх сил…
А з часом Надія, видно, перебісилася, залишила нас у спокої. І наші стосунки з ним стали якимись одноманітними. Можливо, “перчинка” зникла? Іван був весь у своєму навчанні й спорті, інше його поки що не цікавило. А мені хотілося більшого. Ходити з ним на дискотеки, вечірки, в гості, в кіно, щоб потім було що розповісти дівчатам. Замість цього ми майже всі вечори проводили на лавочці під яблунею у компанії гітари та зірок. Івану цього вистачало. Мені – ні.
ЯКЩО ви чекаєте, що після якогось несподіваного знака долі наш з Іваном роман розгорівся з новою силою, то помиляєтесь. Нічого подібного. Іван так і не “доріс” до сімейного життя. Коли він знову поїхав до Харкова отримувати другу освіту, я втомилася чекати. До того ж нічого конкретного ми з ним не вирішили, його цілком влаштовували наші стосунки. У 22 роки я вийшла заміж не тому, що дуже кохала, а підхопивши “повальну” моду подруг вже по інституту і боячись залишитися самотньою.
Згодом, зустрічаючи мене з коляскою, Іван, на той час не остання людина у солідній установі, усміхався й зітхав:
– Шкода, що у тебе не мій син!
Не розумію, жартував чи ні. Мені здавалося, що діти його взагалі не цікавили.
Зізнаюся, з чоловіком у нас нічого хорошого не вийшло. От цікаво, а з Іваном вийшло б чи ні?
Анна ДОРОШЕНКО
Журналіст
[1]