Про перебування Т.Г.Шевченка на Решетилівщині написано немало. Великий поет і художник там бував, малював краєвиди, а потім згадував Решетилівку в своїх прозових творах. Збереглись виконані аквареллю два його альбомних малюнки, підписані ним однаково – “У Решетилівці”.
Коли, чому і як потрапив Шевченко до Решетилівки? Це сталося влітку 1845 року – в час його другого приїзду в Україну з Петербурга, коли молодий випускник столичної Академії художеств був зарахований співробітником Київської археографічної комісії, що мала завдання виявляти заради збереження для історії духовні й матеріальні цінності краю. Художникові ж, про що пише він в листі до О.Бодянського, належало зображати “види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красотою прикметні”. При цьому інтерес Шевченка був значно ширший, бо він досліджував, про що зазначав у тому ж листі, “…як теперішній народ живе, … як він колись жив і що виробляв”.
Тож, перебуваючи в тривалих відрядженнях, він не тільки змальовував природні й рукотворні ландшафти та культові споруди, а й збирав зразки фольклору, цікавився народним побутом та предметами старожитності. Також виконував приватні малярні замовлення.
Саме таке замовлення і привело його в садибу багатого миргородського поміщика О.Лук’яновича. Очевидно, той і заохотив поета відвідати Решетилівку, а можливо, й Михнівку, де жив його тесть, поміщик Ф.Шимков, та Шедієве (обидва села на той час Кобеляцького повіту), де перебував тоді у своєму маєтку Лук’янович-старший. Та найдостовірніше те, що Шевченка в Решетилівку вабила знаменита книгозбірня потьомкінського сподвижника Попова, яка перейшла у спадок його синові, тодішньому предводителю місцевого дворянства.
Про цю бібліотеку, що вміщувала рідкісні документи, пам’ятки, листування відомих осіб, Шевченко міг чути навіть і від самого В.А.Жуковського, знаменитого поета і свого благодійника, який у 1837 році тут знайомився з безцінними фоліантами, про що зробив відповідний запис у своєму щоденнику. Крім того, художник мав зобразити архітектурно цікаву і помпезну, як для повітового містечка, Успенську церкву, зведену ще в середині XVIII ст. на кошти митрополита Київського і всієї України Арсенія Могилянського, вихідця з Решетилівки. А ця церква знаходилась на території садиби Попових. Саме отут – неподалік знищеної величної святині, в двох місцях: на дорозі, що веде до Загатки (тепер це вул. Матросова), і на пагорбі колишньої ринкової площі (поряд
із пам’ятником Вічної слави) – саме отут, хочеться сказати, і витає дух великого Пророка України та навічно закарбувались його сліди на нашій землі…
Немає потреби переповідати детально, що видно на цих малюнках. Картини, виконані по них, довгий час красувались у поштовому залі районного центру зв’язку, в Решетилівській середній школі, а віднедавна нові копії їх виставлено на фасаді приміщення центру художніх промислів, де колись стояли і церква, і панські хороми. Обидва малюнки не були датовані автором, і дослідники-шевченкознавці досі дискутують з приводу часу їх творення. Бо й справді загадка: якщо Шевченко бував у Полтаві, Решетилівці, Шедієвому ще весною, як стверджує літературознавець Д. Косарик, то як це узгоджується із записом у “Щоденнику” про його мандри Полтавщиною й у кінці літа, адже так довго він ніде, крім Переяслава, не затримувався? І, якщо решетилівські краєвиди відтворено в першій декаді липня, як це доводить П.Ротач, чому люди, зображені на них, в теплому одязі?
Хоча можна припустити, що автор малюнків міг занести сюди фігури людей і іншим разом, з іншого сюжету – це ж не фотографія. А можна дозволити собі й пофантазувати: допитливий митець весь день заглиблено працював у бібліотеці з архівами чи літописними пам’ятками, а в надвечірній час (на обох малюнках пора надвечірня, західні тіні довгі) вирішив “розім’ятись” за основним своїм заняттям. І якщо зважити на запевнення нашого художника Євгена Пілюгіна, що з подібним малюнком вправний умілець може впоратися за дві години, то така версія здається слушною. Та й по всьому видно, що обидві ці роботи виконані ніби мимоходом, основні деталі їх – звичайна селянська оселя та масивна огорожа маєтку кріпосника-марнотратника, тоді як архітектурновартісна згадана вже Успенська церква ледве маячить. На інших же цільових його малюнках всі споруди чітко виписані. І це дає підставу гадати, що сюди художник мав намір ще повернутись. А якщо майнути уявою і далі, то можна припустити, що він не міг пройти мимо, не закарбувавши інших решетилівських надто примітних (“прикметних”) місць – хоча б знаменитих колись альтанок зі статуями: одну на луках за річкою у вигляді круглого острівця з екзотичними кущами (цим місцем можна було помилуватись і не так давно, та зараз воно засипане піском), а другу – на межі величезного поміщицького саду, над урвищем Стінки, звідки відкриваються чудові краєвиди. Тепер тут натрапиш хіба що на глиняні та фарфорові скалки. Тож напрошується думка, що в Решетилівці Шевченко іще щось малював, а якщо ні, то тільки через поспішний від’їзд. Однак це лише бажане нам припущення, як і те, що він відвідував і Михнівку, куди, як було сказано, прямував Лук’янович.
Звичайно, з таким компаньйоном художнику і дослідникові старожитностей мандрувати було зручно. Та й не міг він не скористатися нагодою провідати в Михнівці згорьованого батька-декабриста Івана Шимкова, одного з “мерців за правду”.
Якщо так, то майстер пензля і пера, який багато працював, і в Михнівці малював і писав. Але, як би не хотілося цього нам, і зокрема патріотично налаштованим михнівцям, слідів такої роботи досі не виявлено. Та й далеко не все збереглось із його великої (понад тисячу робіт) художньої спадщини. А от портрет Лук’яновича уцілів. Він на відміну від альбомних малюнків і дорожніх ескізів – об’ємний, затратний і, знову ж таки, можливо, довершувався в Михнівці або Шедієвому. Та й у будь-якому разі власник його не міг не похизуватися ним перед батьком і тестем. А заодно не міг не представити їм власноручно і гордо самого автора, слава якого на той час поширювалась по Україні. Але де ж документальне підтвердження? Щоправда, згаданий вище П.П.Ротач (1927–2007) у своїх розвідках наводить факт на користь того, що Шевченко у Михнівці таки був. Він посилається на знайдену ним публікацію сторічної давності харківського художника і фольклориста П.М.Мартиновича (1856–1936), теж вихованця Петербурзької академії художеств, який, збираючи типажі для ілюстрування “Енеїди” Котляревського, розшукував на Полтавщині знайомих автора, і одна з таких – якась Христина Морозовська – в 1888 році назвалась хрещеницею видатного полтавця, а потім похвалилась, що зустрічалась колись ще й із Шевченком у Решетилівці й у Михнівці. І цьому П.Ротач схиляється вірити. Одначе не все тут так переконливо. Якщо навіть не зважити, що Котляревський на час народження Х.Морозовської мав уже досить солідний вік, нехарактерний для кумування, то й тоді така заявка насторожує. Адже ця жінка жила під Санжарами, належала до стану духовенства, і навряд чи її приймали б тут імениті дворяни. Але кому не закортить похвалитися дружбою зі знаменитістю? Крім того, вона називає прізвище михнівського поміщика по- простолюдинськи – Шинков, як, до речі, вимовляли його та й досі вимовляють малообізнані земляки. Факт цей може бути прикладом того, як іноді незадокументовані “спогади очевидців” підхоплюються майбутніми дослідниками, і тоді вигадки можуть сприйматися як істина. А такий спосіб не є науковим.
І хоча подібні домисли та припущення є ознакою шанобливої цікавості до національного героя, та все ж, думається, важливішим буде поміркувати над його роллю в сьогоденні й майбутті нашого народу. А також спробувати осмислити, як і наш благодатний край надихав поета і художника на творчий подвиг. Адже все, що віддзеркалене в його полум’янім слові, він бачив тут. Одухотворював природну та людську красу, возвеличував прояви жертовності заради інших, схвалював бунтарські настрої. А зло нещадно таврував. Звідси він брав натхнення для утвердження і розвитку мистецьких традицій, започаткованих тут його великими попередниками Котляревським і Гоголем…
Але повернімося в 1845 рік. На той час Шевченко вже багато чого здійснив. Уже тричі Рада Академії художеств відзначала його картини срібними медалями, йому було довірено ілюструвати досить солідні книги про видатних діячів Росії, що видавалися за царським схваленням, він задумав і почав випуск досить популярного альманаху-альбому “Живописна Україна”, освоїв і застосував нові на той час методи граверного мистецтва… Словом, перед ним як художником відкривалися, без перебільшення, світові вершини (академіком він став лише незадовго до смерті). Не менші успіхи були і в літературі. Вихід ще в 1840 році “Кобзаря”, а через рік – окремою книжкою “Гайдамаків”, публікації в часописах з високою оцінкою передової російської критики, театральний інтерес до п’єси “Назар Стодоля”. І це – до тридцятирічного віку, першу половину якого кріпак-сирота Тарас змарнував у кирилівських “бур’янах”, тоді як його привілейовані ровесники, яких він потім самотужки у всьому швидко перегнав, проходили аристократичний вишкіл! Разом із високою технічною майстерністю міцніли ідейні орієнтири і позиції митця.
Час його другого приїзду в Україну, і зокрема перебування в нашій місцевості, став періодом небувалого творчого злету. Написання поем “Кавказ”, “Єретик”, “Невільник”, “Наймичка”, послання “І мертвим, і живим…”, містерії “Великий льох”, віршів “Холодний Яр”, “Заповіт”, які вважаються головними творами поета, пов’язане саме з полтавським краєм, бо й Переяслав та Ромни входили тоді до складу Полтавщини. А скільки задумів і планів на майбутнє!
І вони б здійснювались, бо Шевченко мав жити в Києві, професорувати в університеті св. Володимира, тобто – в творчому, сприятливому оточенні. Та раптом – зрада, арешт, в’язниця, довгі роки солдатчини-заслання, що перервали творчу роботу і знесилили фізично…
Антидержавні, антикріпосницькі мотиви звучали в творах поета і до того, як він “прозрівати став потроху”. І вже в поемі “Кавказ” з нещадною силою затавровано колоніальну політику імперської Росії, де “од молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить”, і не тільки стосовно кавказьких народів, яким поет кидає клич, що слушний і нині: “Борітеся – поборете!” Та в поемі “Сон” він зброєю сатири остаточно розвінчує сутність пануючого режиму. І якщо колись цар Микола І в образі гоголівського Городничого побачив себе через підтекст і з гіркою іронією сказав автору: “Всім перепало, а мені найдужче”, то в цій комедії цар постав уже без іносказань, оголено. Тут він – потомок тих, хто знущався над Україною, де і тепер “латану свитину з каліки знімають”, де під тином “опухла дитина – голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне”. І сам цар-нікчема з його недолугим оточенням “цвенькає…, сич…, ведмежа натура…, мов кошеня…, похмілля прокляте його мучило…, вилупив баньки з лоба” і т.д. А цариця – “мов опеньок засушений, тонка, довгонога…, мов та чапля між птахами…, на лихо сердешна хита головою”. Це вже зухвале, нечуване знущання і особиста образа. Тож і покара послідувала особлива, тоді як інші члени Кирило-Мефодіївського товариства поплатились порівняно легко. Та й криміналу якогось тут не вбачалось: просто молоді люди таємно вільнодумствували, виношували давню і, по суті, утопічну ідею федерації слов’янських народів. Згадаємо, як двома роками пізніше кількох петрашевців, у тому числі Достоєвського, за радикальні політичні наміри притягли до шибениці. Й усе ж кирило-мефодіївці свій розгром з його наслідками оцінювали трагічно. Та, обзиваючи царя катом, а Шевченко ще й “неудобозабиваємим Тормозом”, вони й гадки не мали, що наступне століття наплодить куди жорстокіших царів-катів, які так багато накоять зла світові, а найбільше – Україні.
Цар виніс поетові вирок самочинно, без суду, бо, мабуть, побоювався, що на судовому слуханні могли б бути розголошені, а отже, й поширені “неудобопристойні” для нього епітети з ненадрукованого твору, і це б викликало таємне глузування з боку навіть придворних. І все ж, попри образу, самодержець не міг не розуміти тих причин, що викликали на нього таку нищівну критику. Зброя великого мислителя-патріота діяла!
У новій неволі поет і художник всупереч забороні продовжував і писати, і малювати. В своїх автобіографічних повістях він часто згадує наш край, пережиті тут події, людей, все те, що і в далеких азіатських пустелях надихало його на творчість. “Караюсь, мучусь, але не каюсь”, – так він пояснював друзям своє становище.
Багатьом іменитим сучасникам великого художника і поета було невтямки: як він міг так необачно, так, на їхній погляд, легковажно наразити себе на царську немилість і поневіряння, зашкодити собі розкрити сповна свій талант? Це питання, можливо, не зникло і понині. Тому тут,
хоч-не-хоч, впадеш у містику, увіруєш, що сама доля вела Шевченка до такого вибору. Вона ж, Її Величність, Її Невмолимість Доля, готуючи простого кріпака в національні Пророки, не дала йому шансів і на сімейне щастя, як би не звучало це суворо. Але ж чи уявляється нам народний заступник, навіть на схилі віку, таким собі присмирнілим панком, у затишній господі, поруч із “кирпатенькою”, як йому по-людськи мріялось, простушкою-лепетушкою?! Він жив для інших і не тільки возвеличив “малих отих рабів німих” та поставив на сторожі коло них Слово, не тільки закликав нас любити Україну до останку і “во врем’я люте”, а й склав для всіх українців заповіти на всі часи.
Малюнок Т.Шевченка “У Решетилівці”.
Григорій КОШКАЛДА.
смт Решетилівка.
[1]