Це саме той випадок, коли можна сказати: друзями не народжуються – ними стають. Кожний може розповісти історію про свого друга: дитинства, юнацтва, служби в армії чи з того ж таки світу захоплень.
…Після закінчення в 1980 році факультету журналістики Київського держуніверситету я вирішив повернутися на малу батьківщину, на ту землю, яка зростила й виховала, – на Хорольщину. В ту райгазету, в якій ще в юності була опублікована перша робсількорівська замітка. А потім ще і ще. Газетярське життя закипіло: я розпочав із кореспондента відділу сільського господарства, а Надя, дружина (і однокурсниця), – у відділі листів. Не можу не вклонитися ветеранам журналістського цеху, які на той час (правда, у різні роки) працювали в газеті. Це редактори Василь Петрович Шкіль, Іван Якимович Шуляка, Іван Борисович Долинський, Іван Микитович Грищенко. Не забути майстрів слова, теж ветеранів журналістики, Григорія Михайловича Сендерева, Сергія Васильовича Гунька, Панаса Павловича Зиму, Анатолія Андрійовича Руденка, Петра Григоровича Первака, Василя Савича Борща. Вони завжди були готові дати цінну пораду газетярам-початківцям. Особливе слово варто сказати про власного кореспондента “Зорі Полтавщини”, інваліда Великої Вітчизняної війни Степана Степановича Михайленка.
Про себе я називав Степана Степановича “ваговиком” від журналістики, “зубром”. Він частенько заходив до нас у районку, зокрема у відділ сільського господарства, чемно вітався і присідав біля підшивок газет: районної (у той час вона називалася “Колгоспна правда”), “Зорі Полтавщини” та молодіжної – “Комсомольця Полтавщини”. Ми зосереджувалися і від цікавості аж роти розкривали – щось цікавеньке Степан Степанович обов’язково розкаже. І він, за принципом Анатолія Аграновського, спочатку розказував про себе: “Був оце у першого секретаря…” – починав ветеран (а хто з нас, молодих, на той час був ухожим до першого секретаря райкому партії?!). І щиро ділився з нами інформацією з перших вуст. Потім Степан Степанович запитував, над чим працюємо, де були, що бачили. Далі шанований гість підсідав ближче до підшивок, гортав у першу чергу районку, щось занотовував у записничок. Почитавши дещо, говорив: “Оце гарний у вас матеріал вийшов, а це – посередній, а оцього на місці редактора я б у газету й не давав: сірий, блідий, поверховий…” І на прощання, уже стоячи, видавав щось повчальне: “Хлопці, запам’ятайте, Дніпро починається не в Києві й не в Кременчуці. Він починається маленьким потічком – десь аж у Смоленській області. Частіше бувайте у глибинці”.
Степан Степанович говорив усім нам “До побачення” і тихою ходою, припадаючи на одну ногу (фронтове поранення давалося взнаки), прямував до свого вже не нового “Запорожця” з інвалідним знаком на передньому склі. Минав день-другий – і обласна газета вибухала підвальною статтею С.Михайленка, чи то проблемною аналітичною, чи дотепним з оригінальним заголовком фейлетоном. Часто виступ власкора “Зорі…” ставав приводом для нашого редактора влаштувати чергову прочуханку нам, районним газетярам. “Бачте, – підкреслював “шеф”, – з Полтави краще видно, що тут у нас, у районі, аніж нам самим!” І додавав: “За роботу, колеги!”
Власкор “Зорі Полтавщини” Степан Михайленко (праворуч) ділиться досвідом із кореспондентом районки Вячеславом Тереньком (редактором “Вістей Хорольщини” з 2002 по 2013 роки).
[1]