Майже добу не затихає в селі навіжена віхола. У довгому нашому коридорі, який татко прибудував до хати власноруч і який ми всі з повагою називаємо галереєю, я сідаю на дерев’яну лаву й виглядаю у вікно. Перша мить мене приголомшує. Вже немолода, але мініатюрна, граційна яблунька, віти якої з одного боку впираються у шибки, через котрі я на неї й дивлюсь, стоїть по саме небо у снігові. Не видно жодної її кісточки-гілочки, лише крила – сотні пухнастих крил, на які невпинно продовжує сипатися небесне пір’ячко. Але подих я затамовую від ніколи раніше не баченого на нашому подвір’ї гостя: під одним із яблуневих крилець примостилось і лупає на мене здоровенними жовтими очищама совенятко. Воно стривожене, злякане. І здається, що від моєї появи у вікні ще більше, ніж від того безміру білого, що хижо ввірвався в розмірене нічне життя його родичів.
У відкриту віхолиними руками хвіртку хтось заходить, кумедно пірнаючи у заметі, – від розчищеної татком стежини немає вже й сліду. Це з іншого кінця села до нас ледве дістався батьків товариш по роботі, в якого вдома є телефон, – йому подзвонили, що на завтрашню зміну їх вранці забиратимуть гвинтокрилом, який має сісти в полі. Я від новини просто в захваті! Та й таткові вона додає якоїсь зовсім не властивої йому солідності. Він витягує з-під ліжка досить дивний, не зовсім правильної форми, сувій, розмотує й якусь хвилину лише з цікавістю роздивляється скарб, що той у собі приховував. Крутить у руках високі, точно мені до пояса, биті валянки. Якщо порівнювати їх із моїми звичайними чорними валяночками, то таткові майже білі. Такі видавали на газопромислі разом із теплими спецівками всім, хто збирався їхати у тривале відрядження за Полярне коло. Татко тоді цілими вечорами розповідав мені, як приручить там дикий табун оленів, як навчиться впрягати гордовитих, майже неземної краси лайок в упряжку й вони помчать його на санках білим сніжним безмежжям назустріч північному сяйву.
Мама татка нікуди не відпустила. Але тепер він про це вже й не згадує. І не тільки на словах, по його обличчю я бачу, що шкодування про скасоване відрядження швидко вивітрилося й із думок. Насвистуючи, він намотує на ноги онучі, для яких прабабуся Марія повіддавала йому свої благенькі хустки, й діловито міряє кроками нашу маленьку кухоньку. Завтра в нього політ. І я за нього горда й щаслива.
Потім татко вносить у хату дрова, а я так люблю ті лічені хвилини, коли вони вже позбудуться своєї морозної байдужості й почнуть линути до мене ароматом живого дерева – сережками акації, дубовими жолудями, медом липи… Татко відчиняє дверцята плити, і я встигаю зазирнути в її червону пащу. Вогонь тріпотить і міниться, заковтує свій лісовий обід. А татко ставить на плиту каструльку з ціленькою картоплею у кожушках. І це значить, що сьогодні у нас буде неймовірний недільний стіл. Уже очищену картопельку він потім ріже дрібненькими кубиками, додає так само подрібнені солоні огірочки й приправляє запашною домашньою олійкою. Смакота! Неможливо на стільчику спокійно й всидіти. Татко не сумнівається у моїй нетерплячості й ще не встигне та картопелька на плиті й закипіти, відрізає хрустку скоринку свіжого хліба, щедро поливає її з ложки олією, притрушує сіллю. “І мені!” – озиваються на два голоси на аромат стиглого соняшникового поля мої молодші сестричка з братиком. Вони метушаться біля старенького холодильника, що дістався нам від попередніх господарів хати. Цей холодильник не пропрацював без них і дня. Майстра у селі не було, везти ж його аж у райцентр виявилось невиправдано дорого. Як же нас, малих, це порадувало – кращого “будиночка” для наших з сестричкою ляльок та братикових солдатиків годі було й бажати.
Інша таткова коронна страва – “голубці”. Вони не мають майже нічого спільного з тими голубцями, яких мама крутить на Новий рік цілу десятилітрову каструлю, але їмо ми їх, також заплющуючи від задоволення очі й приспівуючи. Це білосніжний відварений рис, зернятка якого всі до одного залишаються цілими, перемішаний із тушкованою капустою. Коли я дивлюсь на повну, з гіркою, тарілку такої живописної смакоти, то відразу пригадую соковиті барви теплої осені, жалісливі, ніби на зітханні кинуті сонцем на землю промені, які вже не лоскочуть, а припадають до мене прощальними поцілунками.
У дверях нарешті з’являється мама з відром. Усміхнена, радісна, вона вносить з собою запах духмяного сіна. Вночі у Майки знайшлося телятко, так що сьогодні у нас буде молозиво. Вона бере найкрасивішу, розмальовану волошками, каструлю, наливає в неї крізь марлю з крупною сіткою насичено-жовту, в’язку рідину з відра, додає цукру, ще там чогось і ставить у духовку.
За якісь півгодини ми всі втрьох, дві сестрички і братик, всідаємося біля груби, власне біля дверцят духовки, навколішки й одно чіпляємося до мами: “Ну скоро вже?” Коли вона поспіхом, не взявши до рук ганчірки, дістає гарячу волошкову посудину й, скривившись від дотику-опіку до розжарених її “вушок”, хутко ставить каструлю на стільчик, ми дружненько нахиляємося над нею й усміхаємося до рум’яної, ароматної гірки, що виросла в духовці вища за каструльку. Молозиво дражниться до нас солодкими язиками густої пари. Мама викладає його на широченну тарілку, розрізає від середини на гостроносі трикутні шматочки. Ми хапаємо їх і щосили дмухаємо собі в долоні. Зимовий гостинець від Майки – неймовірно соковитий, пружний, з незліченною кількістю дірочок, в яких, здається, облюбували собі затишні схованки розтоплені кристалики цукру. Їмо непоквапом, апетитно присьорбуючи.
Мама по годиннику бачить, що їй уже час збиратись на ферму. Денне світло сьогодні нічого їй не підказує, у хаті від самого ранку увімкнене електричне, та й те іноді раптово то тьмянішає, то бліднішає, ніби заходиться страхом від того, що виробляє із проводами на дворі хурделиця. Прабабуся Марія тихенько сидить в куточку маленької, вважай, на одне її ліжко, кімнатки й безперестанно шепоче: “…якоже на Небесі, так і на землі…” На колінах у неї уже напоготові для сьогоднішнього вечора гасова лампа. Вона гладить її покрученими, зашкарублими пальцями.
Татко натягує над плитою мотузку й розвішує мамине вчорашнє прання, яке завірюха вночі позривала з нашої довжелезної, через весь садок, шворки. Між ним і моя шкільна форма, отож завтра доведеться запрягатися по черзі з Оксанкою в саночки й тягти одна одну не менше, ніж півтора кілометра до школи. Власне, так долають зимову дорогу майже всі сусіди-першокласники. Весело! Від самих думок хочеться вже сміятися, захлинаючись вітром, що летить в обличчя гострими сніжними стрілами.
Втім, минає кілька годин, і надворі стихає. Вірніше, спочатку тиша прокльовується десь у мені, потім обережно зазирає в майже до половини заліплені снігом, ніби закриті віконницями, шибки, винувато обволікає наше подвір’я, голубить розхристаний сад, заметену стовпам по коліна вулицю. Татко йде братися до роботи. Виносить із комірчини величезну лопату, й невдовзі я вже бачу з вікна, як по обидва від нього боки виростають такі заввишки намети, що від його постаті у куфайці нічого, крім шапки-вушанки, й не видно. Коли він повертається до хати по відра зі звареним для свиней лушпинням картоплі, я благальним голосом прошусь вийти на вулицю. Він ще ніби й вагається, та я вже біжу в кімнату до прабабусі Марії, хапаю її велетенську сіру пухову хустку, пальтечко. Одягаюсь, застібаю неслухняні ґудзики. Татко запинає мене так туго, що після того, як, перехрестивши хустку спереду, зав’язує її кінчики у мене на спині, я вже ледве можу поворухнутись. Але прикушую язичка й мовчу, я на все згодна, аби тільки не сказав, що в таку погоду краще сидіти вдома.
Іти по дну білого снігового рівчака трохи моторошно. Здається, що зараз вгорі наді мною дві білі хвилі знову зімкнуться. Але до воріт – лише кілька десятків кроків. Опинившись за ними, я якусь секунду ще міркую, куди поділася наша лавочка. Потім шукаю застромлену в щілину між розсохлими на хвірточці дошками лозину-різочку, з якою мама ходить влітку зустрічати з череди Майку. Лозина так ні разу й не послужила за призначенням, бо мама ніколи й не замахнеться на нашу годувальницю, але держить “знаряддя” у господарстві, бо так у селі заведено. Лозиною я ширяю туди, де має віднайтися під снігом лавочка. Так і є, вона, мабуть, не на жарт сердиться на моє зухвальство.
Чутно, що далеко, десь на самому початку нашої великої, щонайменше на шість десятків дворів вулиці, порядкує трактор. І саме такий, якого я панічно боюся, – з гігантськими, ляскаючими гусеницями. Татко завжди лише сміється на цей мій страх – розповідає, що коли я вже мала народитися, з нашого загубленого посеред полів, та ще й у кінці сніжного грудня, хутора нічим не можна було виїхати до райцентру. Колеги-хлопці з газопромислу виручили його, доставили маму в Карлівку, під самі двері пологового будинку, на тягачеві, який тільки завдяки таким гусеницям і міг рухатися суцільними заметами. Казали, що після такої поїздки точно має народитися син. Останнє татко вимовляє зовсім байдуже, я знаю: про те, що я з його дітей старша, він ніколи не жалкував.
Коли по моїх ватяних ногах стає зрозуміло, що бульдозер уже зовсім близько й треба ховатись у двір, краєм ока бачу, що замість трактора вулицею суне велетенська гора, вона кипить, шумує й росте, росте. Невдовзі трактор повільно просуває її повз мене й продовжує рухатися в кінець вулиці, до лісосмуги. Я біжу через подвір’я сніжним рівчаком, що нагадує тепер стовбур високого дерева з кількома гілками. По одній з них завертаю до комірчини, хапаю за мотузочку санчата, які так легко летять за мною, ніби на те й чекали, і прямую уже розчищеною вулицею до Оксанки.
Вона зі своїми саночками вже за двором. З відкритим ротом дивиться на височенну, під саму лісосмугу акацій, гору. Якийсь час ми ще не наважуємося її штурмувати. Але почувши ззаду галас десятків дітлахів – до лісосмуги сходяться шукачі розваг з усієї вулиці, – поспішаємо підкорити вершину першими.
На санках, зручненько всівшись на найвищій точці гори й відштовхнувшись руками, раз по раз летимо донизу. Ще не добре втоптаний сніг бризками розлітається навсібіч. Разом із нашим сміхом і вже охриплими від проявів захвату криками. Обличчя стає таке червоне, що до нього, як до полум’я у плиті, краще й не підносити пальчики. Жарко. З-під хустки вибивається мій зовсім мокрий чубчик. Я знаю, що вдома мама сваритиметься.
Першою забирає з гірки бабуся Катя Оксанку. У грудні день короткий, як подих. І незчуєшся, як почне сутеніти. О такій порі завжди стає дуже затишно. Десь іздалеку, хтозна й з якого кінця села, ледь долинає гавкання собак. Воно також особливе, не надривне, не тривожне, а певним чином навіть утихомирююче. Ніби сповіщає мені, що все в цьому світі на своїх місцях – наша хата, наша родина, я. Що всі ми надійно захищені від усього наперед, чужого і невідомого.
Вдома світло в кімнатах падає вже не так, як удень, – впевнено, лагідно, щедро. Я ще не встигла зачинити за собою знадвору двері, внісши до хати хмару білої пари, як у вікно в галереї замість совеняти вже зазирнула перша золота зірка. Мами вдома ще немає, малята прикипіли до телевізора, де зовсім не схожа на мого денного маленького гостя Сова повчає обожнюваного нами Вінні-Пуха. Татко збирає собі на завтрашню зміну скромні харчі – загортає в газетки півхлібини, кілька куснів сала, кілька цибулин. Потім вкидає у сумку принесений мною з бібліотеки томик Вальтера Скотта. Він уже кілька разів перечитав нам його доблесного “Айвенго”, але в бібліотеці вже нічого нового запропонувати не можуть. Воно й не дивно: кожна нічна зміна для татка – книжка.
До вечері час іще є, і татко встановляє посеред зали свого чи не найкращого друга – приймача, розкладає височенну антену й довго намагається спіймати якісь там хвилі. Крізь суцільні скрегіт, шипіння і хлюпання лише кілька разів пробивається розрізниме вухом словосполучення “Радіо “Свобода”. Він прикро до мене всміхається: “Глушать…” Нервується, виходить у галерею, і чутно, що нишпорить по кишенях своїх старих куфайок, які висять на вішалці якраз навпроти дверей до кухні. Значить, не доля йому покинути цигарки… Повертається справді із зім’ятою пачкою “Прими”, в якій остання цигарка таки діждалася свого часу. Запалює й сідає навприсядки біля плити, спостерігає, як палає вогонь за нещільно зачиненими дверцятами. Я відчуваю, що він зараз не зі мною, а десь далеко-далеко. Кілька разів гукаю, доки він нарешті оговтується й починає тихенько, усміхаючись до мене самими очима, наспівувати своїх “Трьох танкістів”. Я знаю, що життя військового – то його ще хлоп’яча й давно згоріла під нашим непомірно палючим земним сонцем на чорну вуглинку мрія, і нічого не кажу, тільки дивлюсь, як він механічно вкидає в полум’я плити недопалену цигарку й засипає вугілля.
Під вікном, що виходить з кухні у двір, чути в сніжному рівчаку мамині кроки. Майка відразу відгукується на них із сараю протяжним муканням. Я прилипаю до вікна й дивлюсь, що нового навигадував для мене витівник мороз. Цього разу це не півонії і не лілії. Ружі. Пишні, іскристі, вони плетуться по вже зовсім чорній від темряви шибці, й здається, що ось-ось дотягнуться і до підвіконня, заквітчають наші стіни, ліжка, стільці, зацвітуть у мене на щічках. Торкаюсь до обледенілої шибки гарячим пальчиком і зітхаю, якою вона стає вологою. Точнісінько, як таткові очі, коли він співає свою улюблену пісеньку…
Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”
[1]