13 грудня відзначає своє 85-річчя видатний сучасний український публіцист і літературознавець, активний учасник національно-демократичного руху шістдесятників, один із його інтелектуальних провідників Євген Олександрович Сверстюк. Лауреат Державної премії
ім. Т.Шевченка (1995), доктор філософських наук, головний редактор Всеукраїнської православної газети “Наша віра”, він і сьогодні продовжує відстоювати непримиренні позиції борця за істинну свободу, незалежність і духовне відродження українства. Велика частина свідомої інтелігенції зараховує Євгена Сверстюка до пантеону моральних авторитетів нації.
Він народився на Волині в той час, коли ця територія належала Польщі, в багатодітній селянській родині. Тож з дитинства пізнав не тільки тяжкі реалії селянської долі, а й нестерпність будь-якої “окупації”. Чув від старших захоплюючі розповіді про те, що серед сірого, заляканого чи, що ще гірше, байдужого загалу завжди знаходяться люди, які не бояться відкрито заявляти про свою національну окремішність, про приналежність до українства, навіть попри неминучість жорстокого покарання. У спогадах Сверстюка можна знайти цікавий епізод, в якому він з дитячою безпосередністю на улюблене дорослими всіх поколінь запитання: “Ким бачиш себе в майбутньому?” сам собі напророкував, що …сидітиме в тюрмі за Україну.
У 1952-му Євген Олександрович закінчив філологічний факультет Львівського університету (відділення “логіка і психологія”). Повчителювавши протягом року на Тернопільщині, спричинив кілька гучних ідеологічних скандалів у педагогічних колах – у своїй професійній діяльності послуговувався не підвалинами марксизму-ленінізму, а глибинними, накопиченими в українській дореволюційній науці теоріями, та й загалом не відповідав насадженим тоталітарному суспільству уявленням про радянську людину. В 1953 – 1956 роках Євген Сверстюк – аспірант Науково-дослідного інституту психології Міносвіти України. Далі починається полтавська сторінка біографії – робота викладачем української літератури в Полтавському педагогічному інституті. На жаль, вона мало чим відрізнялася від його попередньої тернопільської практики – вільнодумця скоротили зі штатної посади, не надавши можливості відпрацювати обов’язкові три роки. Утім, саме в Полтаві відбулося дві важливі події в особистому житті Євгена Сверстюка – одруження та народження сина.
Шукати прогресивних однодумців найвірніше було в столиці. Перебравшись до Києва, Євген Олександрович працює старшим науковим співробітником НДІ психології, потім – завідувачем відділу прози журналу “Вітчизна”, після чого знову повертається в НДІ. У цей період його чотири рази звільняли з роботи за політичну неблагонадійність. Не допустили до захисту кандидатської дисертації. Тим часом Сверстюк – у вирі захоплюючої і ризикованої діяльності київського Клубу творчої молоді, який став центром неофіційного культурного й громадського життя столиці та всієї України. Поруч із ним – такі відомі діячі української культури і мистецтва, як Алла Горська, Василь Симоненко, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Василь Стус. Одним із найгостріших творів українського самвидаву 1960-х років був анонімний памфлет про зумисне влаштовану пожежу в Київській публічній бібліотеці Академії наук УРСР “З приводу процесу над Погружальським”, що його написали, як пізніше стало відомо, Є.Сверстюк у співавторстві, зокрема з І.Світличним. На думку авторів викривального твору, пожежа потрібна була антиукраїнській владі для знищення безцінних історичних документів національного змісту. Подіями в культурному житті українців стали неофіційні публічні виступи Євгена Олександровича, зокрема на вечорі пам’яті Василя Симоненка (1964). Про напругу протистояння свідчить і відкритий лист (разом з Аллою Горською, Ліною Костенко, Іваном Дзюбою та Віктором Некрасовим) до газети “Літературна Україна” у зв’язку з газетним цькуванням В’ячеслава Чорновола. Великою популярністю користувалися в самвидаві відомі есе Сверстюка “Собор у риштованні”, “Іван Котляревський сміється”, “Остання сльоза”, “На мамине свято”.
У 1972 році під час масових арештів серед української інтелігенції кедебісти прийшли й за Євгеном Сверстюком, на той час він працював відповідальним секретарем “Українського ботанічного журналу”. Євгена Олександровича засудили на максимальний термін – 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. Відбуваючи термін у таборах у Пермській області, був причетний до численних акцій протесту. На засланні (Бурятська АРСР) працював столяром геологічної експедиції. Після звільнення у жовтні 1983 року повернувся до Києва і майже до кінця 1980-х працював столяром на київській фабриці індпошиву.
Починаючи з літа 1987 року, брав активну участь у роботі напівлегального Українського культурологічного клубу. З 1989 року є незмінним редактором православної газети “Наша віра”. Відстоює позиції Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Серед найвідоміших книг Євгена Сверстюка – “Блудні сини України” (1993), “Шевченко і час” (1996), “На святі надій” (1999). З останніх найвизначніших праць – книга есеїв “Шевченко понад часом”, “Гоголь і українська ніч”.
У 1993 році Євгена Олександровича Сверстюка обрано президентом Українського Пен-клубу, який об’єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів. Працює також у ініціативній групі “Першого грудня”, створеній у 20-ту річницю референдуму за Незалежність України. “Це фактично ініціатива трьох українських церков (Української православної церкви, Української православної церкви Київського патріархату та Української греко-католицької церкви. – Ред.), які звернулися до суспільства і до інтелігенції з приводу тривожного часу для України, з приводу глибокого занепаду моралі, профанації найбільших цінностей, з приводу матеріалізму, який заполонив суспільство”, – йдеться в одному з інтерв’ю Євгена Сверстюка. Його погляди на сьогодення України, на події, які охопили країну, є дуже популярними серед користувачів інтернет-сайта “Першого грудня”. Свобода, за Євгеном Сверстюком, – це скарб, який постійно треба обороняти.
Підготувала Вікторія КОРНЄВА.
[1]