“Усе є” – це не про маєток на Маямі чи рахунок у офшорній зоні. Це – про “виростити”, “виховати” і “побудувати”. Бо яблука з його садка смакують мешканці Машівського і навколишніх районів, а найбільшою батьківською гордістю є дорослі сини. Для них Володимир Головашич будує кілька років поспіль просторий світлий дім. І все життя працює на землі. Що ще треба для щастя?
Фермер Володимир Головашич та його родич Олександр Паржин господарюють на 300 гектарах землі. Їхні четверо дітей – двоюрідні брати і сестричка – ще маленькими притоптували лунки навколо саджанців, із яких виріс нинішній садок. Виросли й діти, здобули вищу освіту і працюють.
У невеликому фермерському господарстві Головашича офіційно працевлаштовані три сторожі, один водій та два механізатори. Із техніки – один
Т-150, два МТЗ і “газончик”. Як жартує чоловік, запчастини до них – у будь-якому кіоску. Гордість фермера – німецький комбайн і сівалка “Грінплей”: хоч старенька, але своя. Увесь причіпний інвентар також власний, нічого орендувати не доводиться. На техніку свого часу брали кредит у “Прокредит банку” і співпрацею лишились задоволені: за два тижні кредит оформили, за рік – віддали.
Найбільшою проблемою нинішнього сільськогосподарського року фермер називає ціну на продукцію:
– Доки вирощували пшеницю, кукурудзу, соняшник, ціни не знали. А коли дізналися – отримали справжній шок. Адже, щоб притримати зерно, потрібні склади, які відповідають певним вимогам, ліцензії на зберігання продукції. Це теж немалі гроші. Таких приміщень поки що немає. Тому “пересидіти” низьку ціну не вийшло, довелося урожай продавати одразу після очистки.
Із крупними товаровиробниками, чиї землі межують з його гектарами, фермер живе дружно. Паїв не орендує, та й розподіл землі вже пройшов, тож тепер ділити нічого.
– Якщо треба через поле переїхати – немає проблем, – розповідає фермер, – чи я через їхнє, чи вони через моє. І слід за собою розробили. А якщо їм десь треба маленькою сіялочкою клинчика впорати, бо там потужному широкозахватному агрегатові робити нічого, просять допомоги. І я, як треба, звертаюся.
Зараз усі роботи в полі вже завершено. Помаленьку ремонтуємо техніку, – говорить чоловік. Спілкуємося з ним у гаражі, який господар також називає своєю гордістю: високе приміщення, яке опалюється, заставлене стелажами із різним залізяччам. – Агрономія та бухгалтерія – то не моє, тим фахівець займається, Олександр Паржин. А я серед оцього заліза – як риба у воді, мені все, що торохтить, подобається.
Себе Володимир Вікторович весело величає “граючим тренером” – і зварювальник, і слюсар, і механізатор. При цьому додає: “Вищої освіти не маю!” Зате обом синам її дав: старший, Євген, здобув юридичний фах, молодший, Костянтин, – агрономічний. На запитання, чому ж син не залишився фермерувати поряд з батьком, Володимир пояснює:
– Костя – відділковий агроном відокремленого підрозділу ТОВ “Востокстройгаз” у Михайлівці. По-перше, нехай набирається досвіду роботи на великому підприємстві, де тисячі гектарів землі. По-друге, я б його вдома жалів: нехай дитина довше поспить або менше на холоді попрацює… І що б з цього вийшло? Великий колектив – якраз те, що треба для молодого спеціаліста. А тут поки що й сам впораюсь.
Дружина Людмила – домогосподарка, в сезон допомагає чоловікам на току (в Григорівці фермери мають невелике токове господарство) та на ваговій.
– Люда завжди готувати любила, а зараз від куховаріння отримує справжнє задоволення, – з гордістю розповідає чоловік. – За свої рецепти вже виграла два конкурси в Інтернеті – там у неї сторіночки в “Однокласниках” та “Вконтакті”. Одна так і називається – “Якщо в домі троє мужчин”. А ми, мужчини, щовечора, коли разом усе це куштуємо, неймовірне задоволення отримуємо!
На запитання, чи гарантує фермерське господарство матеріальне благополуччя, співрозмовник відповів:
– Дуже не порозкошуєш, але жити можна…
Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”
[1]