“Чорні дошки”, “Активісти прийшли”, “Осиротіла хата”, “Лише тіні невідспіваних””, “Мамина пісня”, “Невиплакані сльози України” – кожна із назв сконцентровано промовляє про головне, що бачить глядач у полотнах заслуженого художника України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Валерія Франчука. Тему вже окреслено, а відтак і зрозуміло, чому саме напередодні 80-х роковин Голодомору на запрошення голови обласного осередку Всеукраїнського товариства “Просвіта” Миколи Кульчинського відомий художник приїхав зі столиці до Полтави зі своєю виставкою.
Її відкрив голова обласної організації Національної спілки художників України Юрій Самойленко. Він розповів про митця і його творчість, зокрема про цикл робіт “Розгойдані дзвони пам’яті”, які Валерій Франчук почав створювати 17 років тому за розповідями своєї мами, Марії Броніславівни.
– Біль, який виходить із цих картин, торкається серця. Символи художника дуже яскраво передають це щемливе почуття, – поділився враженнями архі- єпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір. – У ті роки людей міг врятувати хліб, а сьогодні нас може врятувати наша пам’ять і згуртованість.
Пристрасно й емоційно говорили про страшну трагедію, пережиту нашим народом, і про представлені полотна Микола Кульчинський, доктор філологічних наук, професор, письменник, ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка Микола Степаненко, інші учасники урочистостей.
І сповідально звучала розповідь автора представлених полотен. Валерій Франчук щонайперше зізнався, що зовсім не планував звертатися у своїй творчості до теми Голодомору і жодних замовлень не виконував. Але мамині спогади (їй нині уже 95 років, Марія Броніславівна – найстарша жителька села Зелена Красилівського району на Хмельниччині) зробили свою справу. Митець сам іноді дивувався, коли несподівано наче виходив на розмову із душами невідспіваних, по-людськи не похованих жертв голоду, розповіді про яких чув іще в дитинстві. Сам пережив тоді непрості роки, тож, наголошує художник, вдячний Господу, що Він дав йому на плечі цю важку ношу – щоб не терзався у думках, а робив потрібну справу.
Валерій Франчук на власному сайті виголосив своє кредо: “Я творю для того, щоб люди не забували, що в них є душа. А кажуть, вона – вічна…”
Вічні душі заморених голодом українців промовляють із творів художника до нас, живих…
Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”
[1]