Мій батько з неба зірок не знімав – мій батько по землі за плугом ходив, мій батько був здоровий і сильний чоловік, мій батько коней любив, скотину. Багатий батько не був, але не сиділи голодні. Не корився мій батько і владі.
І зводили нас зі світу. Щоб не голодали, батько ганяв хуру на Гадяч, на Полтаву з’їздив якось і обморозився. А тут забирають буксири воза і весь реманент, і корову в хазяйстві. Зостались тільки батько, мати та нас четверо.
Січень, лютий і березень – голодні. Вже й лушпайки картопляні мати не дає їсти, бо треба картоплю саджати навесні. Якби мені хто сказав, що можна лушпайку посадити і з неї картопля виросте, не повірив би, а це так.
Стали в батька ноги пухлими. Ми четверо – худі, пузаті. Aж появився в Зінькові якийсь Торгсин, де за золото давали муку й крупу. А у мами був золотий хрест. Однесла – принесла кіло муки. Прожили ще шість днів. Був кінець квітня надворі. Листя розпускається на деревах. Батько лежать у ліжкові. Допухає. Мати, як та орлиця, літає по світу, заробляє в людей хто що дасть. Приносить додому картоплі чи буряків. І в один із днів, не пам’ятаю, якого числа, каже: “Не знаю, куди вже йти і що робити. Ляжу я коло вас, та й помремо всі разом…” А я – ні. “Мамо, – кажу, – а чи не можна за мій хрестик виміняти хліба?” Хрестик мені бабуся наділа на шию: “Носи, внучку, та будь здоровий, завжди в Бога віруй”. Мама на мене подивилася смутно: “Мабуть, не дадуть за нього хліба…” А я за своє: “Та попробуйте!”
Мама зняла з мене хрестик той, такий маленький, пішла в Торгсин. Не знаю, через який час, повернулася рада, принесла клуночок муки. Мерщій затопила піч, галушок наварила, дала потрошку. І так до лип’яників дожили. Отими б лип’яниками та комуністів погодувати, а то ж нероби оті підганяли. І досі ганяють, а само не ладне держака до лопати зробити. І попробуй ти слово йому сказать. Йому повірять, а тебе завтра згноять…
…А батько вже не рухається, і ми ще пузатіші. Мати худа і чорна, весь час, як орлиця, по світу літає – то висівок принесе, то кусок хліба. Батькові виділяє побільше, бо дуже шкода його.
Починався червень. Мати впрошує жінку активіста взяти старшу Марусю корову пасти за харчі. Спасибі – взяла. В матері тепер п’ять душ зосталося і якраз прополка городів. Мати бере з собою десятирічну Таню і чотирирічну Наталку, до активістів іде полоть. Як вона там полола, не знаю, а ми з батьком удома ждемо.
І вже була половина червня, і ліс у нас поруч, а в лісі суниць уродило, що, може, Господь так ізмилувався перед нещасним родом. Просто як знайдеш галявину, хоч граблями греби суниці. Були ми тепер на збиранні ягід усі, по чотири відра назбирували. Два відра виїдали, а два – мати на плечі й на базар, за продане хліба купує.
Ось батько почав потроху длибати. Хоч і з пухлими ногами, ходить, і ліс недалеко. Він з нами, не страшно. Смерть наче нас і не стосується…
Михайло Захарович ЛИННИК,
народився 1924 року в хуторі Соколівщина Зіньківського району.
(Друкується за виданням: Олесь Воля. Мор. Книга буття українського народу. Київ. Видавництво “Кобза”. 2002 р.).
[1]