Кому випадає йти чи їхати головною вулицею курортного Миргорода, не може не звернути увагу на красиві яблуні на подвір’ї військкомату. В погожі дні весни там пораються бджілки-трудівниці, влітку щебечуть пташки, восени радують яблуньки смачними плодами, золотавими листочками…
– Хто ж садив цей сад? – запитую у військового комісара підполковника Петра Довгаля. Він із відповіддю не квапиться. Бере до рук червонобоке, налите соком яблуко. І розповідає, що це – не просто садок, а живий пам’ятник ветерану Великої Вітчизняної війни Миколі Скрипаю, який у 1960-ті роки служив у Миргороді військовим комісаром.
Шляхи-дороги до Перемоги у кожного фронтовика були різними. Не було тільки легких. Солдатська доля селянського сина Миколи Скрипая з Кочубеївки, що в Чутівському районі, є тому прикладом. Ветеран Великої Вітчизняної війни до старості пам’ятав терпкий присмак дрібних дикорослих кислиць у голодні роки. Бувало, приносив їх за пазухою, щоб схожа на Богоматір з ікони на покутті під вишитим рушником бабуся Катерина Захарівна розклала їх на купки і промовила: “Усім порівну!” Може, саме тоді у хлопця підсвідомо й виникло бажання насадити на землі стільки яблунь, щоб поживних фруктів усім вистачило і ніхто не голодував.
Закінчивши семирічну школу, вступив до Полтавського сільськогосподарського технікуму на відділення садівників. Мріяв усе життя вирощувати сади. Та доля, мабуть, не знала про благородні мрії молодого садівника й покликала на строкову службу до Червоної Армії. Там його застала фінська війна. Може, те було комусь таємницею, а схвильований батько солдата Петро Петрович точно знав, що військові ешелони з місць, де служив син, по дорозі на війну не обминуть їхню станцію Скороходове. Поки паровоз поповнював запаси води та вугілля, вони погомоніли біля прочинених дверей теплушки. Батько віддав синові хутряну жилетку і вузлик із яблуками для попутників.
– Чекаємо жи-ви-и-м! – намагаючись перекричати гудок паровоза, гукав батько навздогін вагонам…
Через багато років Микола Петрович у колі рідних і друзів згадає, як далеко в сніговій Карелії його від холоду рятувала не тільки та жилетка, а й відчуття тепла батьківського серця.
Микола Скрипай закінчив Астраханське кулеметне училище. У роки Великої Вітчизняної воював командиром ескадрону в кавалерійському полку, командував стрілецькою ротою. Після третього поранення та лікування служив в Узбекистані у далеких гарнізонах. Нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня, двома орденами Червоної Зірки, орденом Богдана Хмельницького, бойовими та ювілейними медалями. Куди б не кидала доля бойового офіцера, за покликанням душі він залишався садівником добра на спустошеній війною землі.
У неврожайному повоєнному році в степове село Оболонь (нині – Семенівського району), яке тоді було адміністративним центром однойменного району, з сім’єю приїхав новопризначений військовий комісар, капітан Микола Скрипай. Разом із хазяйновитою дружиною Ольгою Василівною у хаті під очеретяною стріхою та глиняною долівкою обладнали оселю. На доглянутий Скрипаями город сусіди приходили, як на екскурсію. Трійко їхніх дошкільнят мали доволі такого смачного молока від власної корови, яке міським дітям і не снилося.
Так було, поки Оболонь із усіма районними службами не підпорядкували відродженому Семенівському району, а Микола Скрипай опинився у штаті військкомату Полтавського району. Звідти його перевели воєнкомом у Решетилівку. Мені довелося зустрітися з головою Решетилівської селищної ради ветеранів Миколою Нечитайлом.
– Чи пам’ятають решетилівці воєнкома Миколу Скрипая? – запитую.
– Ще б пак! – майже вигукнув знаний на Полтавщині активіст ветеранського руху. – Це ж той, що на відміну від інших керівників роз’їжджав по селах на персональному всюдиході “Мері-1”. І жодного разу нікуди не запізнювався. Молодець!
– Що ж то за техніка була? – допитуюся.
– Таку кличку мала запряжена в однокінного воза буйногрива кобила гнідої масті…
У 1963 році Микола Скрипай прибув на службу до Миргорода. Клопотів додалося. Одного разу колеги не одразу й здогадалися, чому після робочого дня комісар міряє кроками подвір’я. Потім узяв лопату і заходився копати ямки.
Товариші зрозуміли задум й самі стали поруч. Того вечора військкоматівці посадили два десятки привезених із розсадника саджанців яблунь. Так був закладений сад. Він і донині квітує, тільки дещо порідів… Кожне дерево доглядав, підживлював, обрізав особисто Микола Петрович. Смак тих яблук знайомий допризовникам, яких проводжали на службу осінньої пори, ветеранам і всім, хто так чи інакше був причетний до армії й навідувався у військкомат у справах.
Дочка ветерана, Лариса Миколаївна, по праву називає сад дорогою спадщиною від батька. І справді, нинішнім службовцям військкомату дерева у садку нагадують про мужнього захисника Вітчизни і садівника добра на рідній землі.
Леонард НІКОЛАЄНКО.
[1]