[1]Приємний привід зібрав нещодавно ветеранів “Зорі Полтавщини” і нинішній колектив редакції – 75 років виповнилося нашому поважному колезі, колишньому завідуючому відділом інформації Павлу Григоровичу Карнауху. Наші читачі з багаторічним стажем пам’ятають, що у 1970–1980-ті роки жоден номер “Зорі Полтавщини” не виходив без його кореспонденцій. Павлу Карнауху вручили Почесну грамоту та пам’ятний знак Національної спілки журналістів України, подарунки й квіти від зорян.
Після закінчення факультету журналістики Уральського державного університету три з половиною десятиліття Павло Карнаух працював у “Зорі Полтавщини”. Він стояв біля витоків організації традиційної легкоатлетичної естафети на призи нашої газети, постійно подавав репортажі зі спортивних змагань та інших цікавих подій, що відбувалися в області. Відділ інформації щоденної газети – це постійна напружена праця з ручкою, блокнотом, фотоапаратом. Без комп’ютера, диктофона, Інтернету, як зараз. Роки минають, технічний прогрес іде вперед, а професіоналізм залишається найвищим критерієм журналістики. Наш ювіляр – один з таких професіоналів.
Павло Карнаух народився у Полтаві в 1938 році. У дитинстві пережив фашистську окупацію, злигодні повоєнного життя.
– Малим був, років 5–6, та добре пам’ятаю, як Полтаву звільняли від фашистів, – згадує Павло Григорович. – Чув, як рвуться бомби… А погода була хороша, сонячна. Все, наче зараз, стоїть перед очима. У роки війни жили ми у маминої сестри, в будці обхідника колії на залізниці. Якось фріц почав мене, малого, булкою підманювати – підманить і ховає, грався так зі мною. Я ту булку схопив і в посадку гайнув. Він пістолет витяг, вистрелив. На щастя, у повітря…
Закінчивши школу, вступив до технікуму транспортного будівництва. Працював майстром будівельного тресту, потім – начальником полігона в Кременчуці, де готували конструкції для майбутнього заводу залізобетонних шпал. Пішов у армію, служив у будівельних військах… Писати до газети починав у Полтаві. Передплачуючи “Комсомолець Полтавщини”, побачив, що там друкуються школярі, то й свою замітку надіслав. Пригадує, що першу не надрукували, але прислали листа з проханням навідатися до редакції. Став друкуватися, коли вчився в технікумі. Захопився фотосправою. Згодом публікував замітки і фотознімки в армійській газеті. Тому не вагався: “Тільки журналістика!”
– Факультетів журналістики тоді було небагато, – згадує Павло Григорович. – У Київ подавати документи побоювався, бо за час служби в армії таки призабув українську мову. В Московський університет важко було вступити. Тож обирав за довідником для вступників: Іркутськ чи Свердловськ? Вибрав Свердловськ, найстаріший факультет журналістики у колишньому СРСР. Після служби туди й поїхав.
У столиці Уралу (нині – Єкатеринбург) найважчим екзаменом в університет для нього стала іноземна мова:
– Складав з горем навпіл французьку, а екзаменатор каже, мовляв, зі словником ви працюєте добре, а говорите гірше, але нічого, навчимо. Тоді зрозумів, що вступив. Літаком повернувся до Полтави, розповів мамі, що став студентом. А вона плаче: “Скільки років удома не був, і знову їдеш…” Я відповів, що все буде добре, вивчуся. І вивчився.
Проходив практику і друкувався в газетах “Уральская правда”, “Красноярский рабочий”, “Вечерний Свердловск”. Одружився з дівчиною Валентиною, яка була родом із Пензи. Народилася донька Олена. Квартиру молодому спеціалісту не надали, і Павло із родиною вирішили повернутися в Полтаву, бо тут було де жити.
– У 1968 році прийшов працювати в “Зорю Полтавщини”, – ділиться спогадами Павло Григорович. – Спершу виникав мовний бар’єр. Але з допомогою колег незабаром його подолав, рідна українська стала мені ще ближчою. 35 років минуло, наче один день! Багато було цікавого. Бачив і фотографував відому актрису Софі Лорен, яка тоді знімалася на Полтавщині у фільмі “Соняшники”. Й інших знаменитостей доводилося бачити. Ще на Уралі був учасником зустрічі з Фіделем Кастро. у Полтаві спілкувався зі співачкою Людмилою Сенчиною, тріо Мареничів, Йосипом Кобзоном, гросмейстером Михайлом Талем… Та відразу усіх і не згадати. Які б не відбувалися події, які б не віяли вітри, треба було постійно перебувати у вирі життя, щодня робити газету.
Ось як характеризує Павла Григоровича Ванда Лис, теж ветеран “Зорі Полтавщини”, у книзі про історію нашої газети: “Багатогранне життя редакції. Якщо якийсь її відвідувач загляне в кабінет, де побачить чоловіка, котрий говорить по двох телефонах і пише лівою та правою рукою одночасно, повторюючи фрази про забиті голи, підкорені вершини, дорожньо-транспортні пригоди, археологічні знахідки, історичні події, то знайте – це не останнє досягнення робототехніки. Це наш всюдисущий завідуючий відділом інформації Павло Карнаух”.
“Газетне” місце роботи, як він називає, було у Павла Григоровича лише одне – “Зоря Полтавщини”. Писав про багатьох спортсменів, фізкультурно-спортивні організації, мистецькі заходи. Сам займався спортом – легкою атлетикою, лижами. Й зараз він цікавиться планами колективу, газетою, новою фототехнікою і, звісно, спортом.
На своєму городі на Новобудовах (міський мікрорайон поблизу Південного залізничного вокзалу) вирощує дуже смачні помідори, колеги досі пам’ятають Карнаухове частування. Із дружиною Валентиною, яка, на жаль, уже відійшла за вічну межу, виростили прекрасну доньку, має онуків. Діждатися правнуків і повести їх до школи побажали славному ветерану колеги. Здоров’я вам, благополуччя й довгих років, шановний Павле Григоровичу!
Ганна ЯЛОВЕГІНА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”
[2]