У Полтаві є непримітний, тихий провулок Гната Хоткевича, на який можна потрапити із завжди переповненої рухом транспорту й вервечок перехожих вулиці Калініна. Залишити за спиною гамірне місто й зупинитися тут наодинці з думками. Сьогодні вони – про найтрагічнішу – останню – у біографії Гната Мартиновича Хоткевича подію, яка сталася 75 років тому. 8 жовтня 1938 року – день його страти.
Одного з найяскравіших діячів української культури ХХ століття розстріляли в підвалі внутрішньої тюрми НКВС у його рідному Харкові. Перед цим було три місяці катувань, якими з Хоткевича вибили потрібні “зізнання” – і в підготовці націоналістичного повстання, і в шпигунстві на користь німецької розвідки… Надалі майже всіх його рідних чекали табори й тривалі поневіряння по америках та європах. Визначною постаттю в українській науці й освіті стане його син Володимир, доктор фізико-математичних наук, ректор Харківського державного університету (1966 – 1975).
Мине довгих шістнадцять років, відколи Гната Мартиновича Хоткевича не стало, а дружина, Платоніда Володимирівна, не припинятиме шукати, якщо не його, то хоча б правди. З далекої Мордовської АРСР, де опинилась як політув’язнена, писатиме тодішньому першому секретареві ЦК КПРС М.С. Хрущову: “На моїх очах, за робочим столом проходило його життя. Жив він дуже замкнено. Існував лише в роботі, забуваючи все, навіть своїх близьких, які потребували його уваги. І от тепер, перебуваючи в ув’язненні сама, я ладна з цим змиритися і дбаю не про себе. Даю Вам слово жінки, матері, просто вистраждане людське слово, що мій чоловік Г. Хоткевич ніяких злочинів не вчинив, засуджений безпідставно, став офірою порушення законності, чиєїсь упередженості або злої волі…” Через два роки, в 1956-му, їй повідомлять, що Гнат Мартинович Хоткевич помер 13 жовтня 1942 року – внаслідок інсульту. До відкриття, а тим більше оприлюднення, правди буде ще довго. Місце захоронення Хоткевича в лісосмузі під Харковом знайдуть аж у 2000-х роках, під час пошуків польських поховань…
Життя і творчість Гната Хоткевича – великий простір для відкриттів і дискусій у колах сучасних дослідників. “Білих плям”, суперечливих фактів набереться багато десятків. Один із найавторитетніших біографів митця Анатолій Болабольченко докоряє колегам за “емоційні перехльости”. Але насправді причина їх більш ніж очевидна – надто перенасичена життєва круговерть Хоткевича вражаючими подіями й особистого, й творчого, й суспільного характеру.
Деякі біографи порівнюють Хоткевича із митцями-титанами Відродження, адже він, син кухаря і служниці, був однаково талановитим інженером, музикантом, письменником, художником, істориком, етнографом, педагогом, громадським діячем… У двадцятичотирирічному віці, через рік після закінчення Харківського технологічного інституту, розробив власний проект дизельного потяга – задовго до створення американського аналога. Але душа тяжіла до іншого – до музики, театру, письменництва. Ще в юності Хоткевич організував у селі Деркачі на Харківщині сільський театр, а також керував студентським театром у Харкові, з яким гастролював по всій Слобожанщині. У 1903 році заснував перший в Україні робітничий театр, де на сцену виходили залізничники.
Жив ніби відразу в кількох вимірах світу. Втім ніколи не ховався в мистецтво від реальності. Навпаки, був у авангарді найризикованіших подій: у кривавому для імперії 1905 році керував страйком у Люботині, страйковим комітетом харківських залізничників. Отож невдовзі довелось утікати разом із сім’єю від переслідувань царських жандармів аж до Галичини, яка була тоді під владою Австро-Угорщини. Згодом тут уже линула слава створеного ним Гуцульського народного театру. Перейнявшись красою і традиціями карпатського краю, Гнат Мартинович пише найвідомішу свою повість “Камінна душа” та інші колоритні твори.
Повернення з Галичини ближче до рідних країв – у Київ – виявилось нетривалим, його знову почали переслідувати як неблагонадійного й вислали з України. Тож на Харківщині Хоткевич оселився вже після жовтневого перевороту – з недовірою до радянської влади й невичерпним потенціалом до творчої роботи…
Музика й Гнат Хоткевич – це ще одна невичерпна тема. Він є автором близько 600 музичних творів – романсів, хорів, струнних квартетів, творів великого формату для бандури та оркестру бандур. Його “Поема про Байду”, “Буря на Чорному морі”, “Невільничий ринок у Кафі”, “Осінь”, “Софрон”, “Нечай”, “А в полі корчомка”, “Про смерть козака-бандуриста” сьогодні вважаються народними. Хоча чимало композицій Хоткевича були видані за його життя, в 1931 році вони всі були заборонені й виключені з виконавської практики, тому, на жаль, нині більшість із них забуто.
Ще з ранніх літ особливе ставлення Хоткевич мав до бандури, гру на якій опанував завдяки сліпому кобзарю. У 1896 році як бандурист-соліст об’їхав майже всі великі міста України. На базі народного способу гри на цьому інструменті створив свою, так звану Харківську, школу гри на бандурі. У 1902 році на XII Всеросійському археологічному з’їзді організував виступ кобзарів, який став першим відомим виступом ансамблю бандуристів, і підготував доповідь, яка мала вирішальне значення для подальшого розвитку кобзарського мистецтва в Україні. У 1909 році у Львові видав перший підручник гри на бандурі.
Саме цей музичний інструмент поріднив Гната Мартиновича з Полтавою. Щоправда, деякі дослідники наполягають, що дружина митця, Платоніда Володимирівна, була в минулому “студенткою з Полтави”. У другій половині 1920-х – на початку 1930-х Хоткевич протягом шести років раз на місяць приїздив у місто над Ворсклою як методист-консультант капели бандуристів. Художнім керівником колективу був незабутній Володимир Кабачок. Гнат Хоткевич навчав полтавців нового методу гри на бандурі, розробляв спеціальні заняття. Нині в музеї Полтавського музичного училища ім. М. Лисенка його завідувач Віктор Петрович Кучер показує відвідувачам цінний експонат часів тієї співпраці – бандуру, подаровану Хоткевичем “вчителю Кушнірчуку К. І.”. Про особу останнього, на жаль, нічого невідомо… Старий інструмент, до якого колись торкалась рука Гната Мартиновича Хоткевича, не має жодної струни, ніби засвідчує нам зміст усього того, що було вирвано з української культури із загибеллю видатного митця…
Підготувала Вікторія КОРНЄВА.
[1]