За плечима в Миколи Івановича Омелькіна – непростий, напружений, але успішний досвід чиновника-керівника – 1998 року він вийшов на заслужений відпочинок з посади заступника голови облдержадміністрації. Йому випало працювати в команді очільника області Миколи Івановича Залудяка, тобто в найтяжчі роки становлення незалежності України. Роботі на цій посаді передували не менш відповідальні обов’язки першого заступника начальника головного планово-економічного управління Полтавського облвиконкому, раніше – голови планової комісії – заступника голови виконкому Полтавської міськради народних депутатів.
23 серпня Миколі Омелькіну виповнюється 75 років. Він не любить привертати до себе увагу з таких особистих приводів. Але не приховує, що буде приємно потішений, коли цю публікацію читатимуть люди, з якими багато десятиріч працював пліч-о-пліч, – разом вони згадають і про пережиті випробування, і про здобуті перемоги, чимало з яких мають помітний вплив на життя полтавців і нині.
Приймати важливі рішення самостійно життя навчило Миколу Івановича Омелькіна дуже рано: в тринадцять років він, його старша сестра та менший брат залишилися круглими сиротами. А довкола – всі злигодні й прикрощі тяжкого повоєнного часу. На їх холодному тлі бабусина любов і досі згадується Миколі Івановичу всеперемагаючим світлом. Після загибелі доньки в результаті нещасного випадку на виробництві Анісія Василівна забрала онуків до себе: жаліла і пестила, скільки ставало сил. Батько дітей загинув у Білорусії ще на початку Великої Вітчизняної війни, вже за тиждень після того, як провели його рідні з дому: сів на одну з підвод поряд з іншими чоловіками-односельцями – й потягли їх стривожені коні назустріч вогню і смерті, в безповоротну вічність…
Нелегко далось Миколі Омелькіну в 1956 році з атестатом випускника Кременчуцької школи №2 та срібною медаллю за успіхи в навчанні рішення йти слюсарем-складальником на Кременчуцький комбайновий завод. Хотілось учитися, але треба було заробляти на шматок хліба. Зарплата на підприємстві на той час була непогана. Втім уже через рік приїхав до Полтавського інженерно-будівельного інституту…
У 1964-му, маючи за плечима вже кілька років трудового досвіду, прийшов на просаду інженера з технагляду в управління капітального будівництва Полтавського облвиконкому. Цей період найбільше запав у пам’ять історією з будівництвом в обласному центрі дороги та тролейбусної лінії на завод газорозрядних ламп. Це сьогодні рух в означеному напрямку полтавці по-інакшому й не уявляють, а колись там стояли звичайні хати. Дорога мала пройти “по живому”, людей готували до відселення. Молодий інженер Омелькін, озброївшись теодолітом та нівеліром, зробив відповідні заміри, відмітив на місцевості необхідні точки кілочками, а на ранок… жодного з них не знайшов. Місто, село – будь-який населений пункт – це також живі організми, і навіть доцільні з огляду на перспективу зміни сприймаються ними болісно. Багато ще належало попрацювати, щоб у 1967-му, до круглої річниці Жовтневої революції, як тоді й годилось, у Полтаві з’явився цей транспортний напрямок.
Пропозиції обійняти спочатку посаду начальника виробничо-технічного відділу управління, а невдовзі – й головного інженера не стільки окрилювали Миколу Івановича, згадує він, скільки підштовхували до критичних зважувань власних сил, сам вважав себе для такого рівня відповідальності замолодим. Прийняли в лави партії. Згодом час показав, що з вибором кандидатури справді не помилилися. Шість років для нього тривав період нескінченних відряджень, адже управління займалося будівництвом різних об’єктів на території всієї області. Поворотним став 1973-й і посада голови планової комісії – заступника голови виконкому Полтавської міськради народних депутатів. “На шістнадцять років у мене в руках опинився розвиток Полтави”, – говорить Микола Іванович. Розробили генеральний план, і почалося масштабне будівництво – автовокзал, аеропорт, школи, дитячі садочки, новий мікрорайон Алмазний… 2,5 – 3 тисячі нових квартир здавали на рік. Місто росло невпинно.
У 1989-му Микола Іванович Омелькін обійняв посаду першого заступника начальника новоствореного головного планово-економічного управління Полтавського облвиконкому. Сама поява цього управління на чолі з Віленом Миколайовичем Безверхнім, колишнім головою Полтавського міськвиконкому (1972 – 1978 рр.), була тоді новацією, кроком до перебудови в галузі, тож торувати шлях мали найнадійніші – з досвідом і твердим характером. “Він став моїм вчителем”, – говорить Микола Омелькін про роки роботи під керівництвом Вілена Безверхнього. Але час по-справжньому кардинальних змін тільки наближався. Економічний занепад кінця 1980-х – початку 1990-х із болем згадують багато господарників старшого покоління.
Серед спогадів, якими вважає за потрібне поділитися Микола Іванович, про випробування для влади на початку 1990-х – мітинг протесту на Полтавському автоагрегатному заводі. Після радянського минулого це було щось нечуване – як новини із “буржуазного Заходу”. Попри складну ситуацію в усіх галузях, зупинку великої кількості підприємств, такий розвиток подій справив враження грому серед ясного неба. Робітники вийшли до прохідної вимагати “роботу”, керівництво підприємства в паніці зателефонувало до обласного керівництва. Вже на місці події, спілкуючись із людьми, розповідає Микола Іванович, серйозно замислився, що настав час нових відносин у суспільстві. На власні очі побачив, яка вона сила – воля народу…
Останні роки трудового стажу пов’язані з довгоочікуваними змінами в суспільстві на краще. Позитивні зрушення, які відбулись на Полтавщині, коли Микола Омелькін обіймав посаду заступника голови облдержадміністрації, позначені, зокрема, тим, що нарешті вдалося зібрати перший за часів Незалежності України жнивний мільйон полтавського хліба.
У 1998 році Микола Іванович вийшов на заслужений відпочинок. Відтоді всі його хвилювання пов’язані з родиною. Донька Світлана проживає у Бєлгороді (РФ), син Віталій – у Полтаві. Вони подарували батькові трьох онуків. До речі, Микола Іванович не належить до категорії людей, які, так би мовити, повертаються в сім’ю уже після сходження з кар’єрного олімпу. Говорить, що і в роки найнапруженішої роботи на відповідальних посадах час для рідних віднаходив завжди. А от для улюбленої рибалки – вкрай рідко. Можливість вволю насидітися над річкою з вудочкою з’явилась набагато пізніше, втім для Миколи Омелькіна й такий відпочинок – це, передусім, спосіб зібратися з думками, помислити про перспективу…
Зоряни приєднуються до найтепліших побажань на адресу ювіляра, зичать йому здоров’я й наснаги.
Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”
[1]