- Зоря Полтавщини. Громадсько-політична газета - http://www.old.zorya.poltava.ua -

Командир крутянців Аверкій Гончаренко

Тяжко поранений у боях на фронтах Першої світової війни та нагороджений за бойові заслуги Хрестом святого Георгія з мечами Аверкій Гончаренко користувався заслуженим авторитетом у київських курсантів. Восени 1917 року він зукраїнізував свій курс юнкерів та здійснив його перший випуск, а від січня 1918 року став курінним комендантом щойно створеної першої Української військової школи ім. Гетьмана Богдана Хмельницького. Наприкінці 1917 року А.Гончаренко разом із школою був направлений відбивати наступ большевицьких військ під командуванням колишнього царського полковника Міхайла Муравйова, на чолі підрозділу українських курсантів узяв участь в історичному й трагічному для України  бою під Крутами.

У своїх спогадах "З минулих днів" Аверкій Гончаренко писав: "…Коли почалась українізація частин російської армії, які складались із вояків українців, я взявся за це діло на терені школи. Моя кляса мала 36 юнаків, і всі вони були українці й радо чекали на переорганізування їх на українську частину. В порозумінню із ними я звернувся у справі українізації в школі підхорунжих до начальника школи, покликаючись на те, що формування польських частин уже почалось… Вже в березні нам удалось сформувати одну сотню, і тоді ми зробили парадне відкриття української школи хорунжих, на яке прибув і Секретар Військового Комітету Центральної Ради разом зі своїм штабом, генералом Івановим та полковником Пількевичем. Хоч москалі в загальному ставились вороже до нас, але справа українізації школи посувалась уперед і в місяцях серпень-вересень нам удалось оформити окрему українську юнацьку школу, ми перейшли із усім устаткуванням до будинку Старої Військової Константинівської школи під назвою Перша Юнацька Військова Школа імені гетьмана Богдана Хмельницького. Від Генерального Секретаріяту до нас прислали поручника Модеста Семирозума як допоміжну учительську силу, але, на жаль, він належав до того роду тодішніх старшин, які дивились на українську армію як на щось перехідне, непотрібне і не намагались вложити в неї все своє знання і практичний досвід, щоб щирим серцем і своєю працею доказати, що вони є справжніми синами свого народу…. Пильна праця старшин і юнаків дала прекрасні висліди. По чотирьох місяцях Школа приготовлялась до випуску молодих хорунжих, які мали відійти до українізованих частин. Але цього не сталось, бо штаб Командуючого військом України вислав Школу із конечности на оборону Бахмачського залізничного вузла перед наступаючими большевицькими бандами Муравйова. Я мав повну сатисфакцію зі своїх юнаків, як вони прекрасно тримались у критичних хвилинах під час боїв, охороняючи доступи до Бахмача та на залізничних лініях на станції Доч та Ворожба, а вже в бою під Крутами – це був шедевр витривалости. Навіть трагічний відворот з-під Крутів відбувся так тихо і спокійно, що можна було тільки подивляти дисципліну цих молодих і надійних юнаків. Коли ми почали ладуватись до вагонів у віддалі не більше двох кілометрів від большевиків, не дивлячись на великі й болючі втрати, які стискали серця молодих хлопців, вони без жалів і нарікань виконали своє завдання десь біля 2-ї години ночі, як старі й досвідчені вояки. На ранок вони прибули до станції Бровари, де, вишикувавшись у ряди, зустрілись із командантом Слобідського Коша Симоном Петлюрою і відповідали бадьоро на всі його запити і слухняно прийняли наказ наступу на Арсенал у Києві. Можна тільки жаліти, що цим юнакам не довелось командувати частинами Армії УНР, що багато із них передчасно наложили своїми головами, рятуючи честь тих, які ховались за різні кадрові посади. Потім цю школу, що ще із неї було залишилось, було включено до Армії УНР …"

У 1918 році А.Гончаренко проходив службу на посаді скарбника Головної шкільної управи Військового Міністерства УНР та Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Восени 1918 року Аверкій Матвійович став Летичівським військовим комендантом, а від лютого 1919 року обійняв посаду помічника  губернського коменданта Поділля, згодом став штаб-старшиною для доручень військового міністра УНР генерала Всеволода Петріва, відтак входив до складу  канцелярії Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри. У 1920–1921-х роках Гончаренко був курсовим старшиною Кам'янець-Подільської спільної юнацької школи, а від 1922 року оселився у Станіславові (нині – Івано-Франківськ), працюючи на ниві сільськогосподарської    кооперації…

У травні 1945 року з частинами 1-ї Української дивізії УНА був інтернований у таборах полонених в Італії (Белярія-Ріміні), з 1947 року мешкав у Великій Британії, а з 1952-го – в США.

До кінця свого земного життя Аверкій Гончаренко залишався щирим і послідовним патріотом України та своєї вужчої батьківщини. Так, у ч.100 часопису "Вісті" (Мюнхен, грудень 1960 року) Аверкій Гончаренко писав: "…Людина від юних літ мусить завжди силоміць приневолювати нижчі, егоїстичні свої походи до підлягання вищим ідеям і духові, мусить – за допомогою сильної волі – панувати над собою. В нинішніх часах справою найвищої ваги є спрямувати себе й своїх нащадків на таку дорогу праці та боротьби, яка вивела б наш многострадний народ на битий шлях до визволення, який довів би до повного знищення наших смертельних ворогів та осягнення найвищої національної мети, якою є здобуття волі та державної незалежности України…"

Інший славний український патріот, уродженець полтавської землі Поль Половецький (Полікарп Порфирович Плюйко) писав у своєму вірші:

"Тож не хмари чорні крили снігові рівнини.

Не татари йшли на здобич в землі України –

З Москівщини більшовицьких диких орд навали

Молодую Україну багнетом вітали,

Шматували воскреслеє тіло сиротини,

Готували їй глибоку, темну домовину…

…Боронили соколята підступ до столиці,

Поливали сніг пухнастий краплі кривавиці.

Турбували й відбивали люту, злу навалу,

Не чекаючи зі сходу шаленого шквалу…"

…У ці січневі дні Полтавщина вшановує одного зі своїх славетних земляків, правдивого патріота України, незабутнього командира лицарів-крутянців Аверкія Матвійовича Гончаренка, невтомного борця за українську державність, достойного воїна-громадянина, який залишив прекрасну спадщину безмежної любові до своєї Батьківщини та відданості ідеї її визволення від поневолювачів.

Аверкію (Аверклію) Матвійовичу Гончаренку в Лохвиці заходами очолюваного мною Інституту Українського Вільного Козацтва імені Антона Кущинського та Лохвицької районної організації ВО "Свобода" на одній із центральних вулиць встановлено пам'ятний знак.

Print Friendly, PDF & Email [1]