Свідком голодомору є і полтавка Олександра Іванівна Рек. Майже все життя її пов’язане з селом Свиридівка, що у Лохвицькому районі. Тут минули й тяжкі будні доярки, тут колись застала її війна, а в страшному 1933-му ледве випустив зі своїх лабет смертоносний голод…
Дві мами
Нині Олександрі Іванівні Рек дев’яносто років. Довге життя подарувала їй колись мама Галя. Рідна мати, Маруся, тяжко захворіла, коли доньці було лише кілька місяців, – батько, Іван Павлович, попорався біля коней та й повернувся лютневою заметіллю у ледве натоплену хату, а вона лежить на долівці й скаржиться, що на печі їй нестерпно жарко. Згоріла сердешна… Олександра у сім’ї Веклічів була четвертою, але єдиною, що вижила, дитиною – про те, які біди забрали в них трьох старших малюків, батько ніколи не виливав їй болю. Розповів одного разу тільки, що, одружившись удруге і саме на дружининій подрузі, бездітній вдові Галині, виконав Марусин наказ.
Може, то жінка передчувала, що Галина зможе врятувати її малу Шуру від смерті. Опинившись на її місці, у Івановій хаті за господиню, вона забрала виснажену, вже посинілу дівчинку від Марусиних сестер, яким зайвий рот був уже тим тягарем, що пришвидшував наближення бідувань. Згодом у родині знайшлася ще одна дівчинка – Маруся.
Шурині тітки по матері Галину не прийняли – через кілька років у руках дівчинки їхніми стараннями опинилася фотокарточка справжньої мами. Це була єдина про неї пам’ятка, тож Олександра Іванівна й досі жалкує, що віддали її тоді ще зовсім малій дитині, а не батькові, який би зміг зберегти дорогу для обох світлину. Іван Павлович згодом знайшов лише клаптики від подарованої тітками дівчинці “забавки”.
Про маму Марусю Шурі розповіла мама Галя, коли дівчинці було років п’ять. Чужі люди “допомогли” зібратися з духом – перейняли дівчинку, коли та бігла до матері в поле (селяни саме пололи буряки): не ходи до неї, і край, вона тобі – чужа тітка. А мала сердиться й слухати їх не хоче: “Ось дивіться, як мене мама любить”, – тицяє пальчиком у вишиті Галиною їй на новій сорочечці маківки та ягідки…
Після цього Іван із Галиною водили Шуру вже й до материної могилки. Хрест там був найвеличніший на всьому цвинтарі – дубовий, різьблений. Батько посадить доньку на одне його пропахле лісовими жолудями “плече”, і вона враз обніме холодного хреста та й сидить… Хтозна-скільки простояв би той хрест іще, але в 1933-му людям стало вже не до пам’яті й не до страху Господнього. Виснажені голодом не мали сили пиляти дрова в тутешньому лісі, до цвинтаря стало ближче…
По той бік цього світу
Саме місцевий ліс Лаптур врятував свиридівців у роки голоду. На цьому, до речі, наголошує і краєзнавець Валентин Посухов у своєму дослідженні “Римов: продовження літопису”. Жолуді, кора, листя з липи, квіти акації – все це й Галині Векліч заміняло борошно. Пекла для родини млинці. Якщо Шурі разом із іншою сільською дітворою вдавалось нашкребти у колгоспних ямах, де раніше зберігалася картопля, якихось від неї решток, у хаті пахло не лісом, а так, як колись…
Олександра Іванівна назавжди відпустила зі своєї пам’яті десятки тих подій, якими голод ще тільки підступав до села. Вони ніби заблукали для неї у безмежних нетрях Лаптура. У книзі Валентина Посухова йдеться про те, що у листопаді 1932 року Лохвицький райком партії “оголосив ударний місячник вивезення хлібозаготівель”, на села рушили бригади уповноважених. “Тим, хто виказуватиме, де заховане зерно, райком пообіцяв видавати по 3 пуди хліба”, – пише дослідник.
Все, що було згодом, Олександра Іванівна спостерігала й під батьківським дахом. Якось серед ночі мама з їхнім родичем заходились копати посеред хати яму: ховали скриню з їхньою великою надією на порятунок від голоду – із зерном. Батька вдома вже не було – за доносом його заарештували й засудили до 2 років ув’язнення. Іван Павлович Векліч був учасником Першої світової війни, мав авторитет у односельців, тож у колгосп за наказом райкому вступав одним із перших – для прикладу іншим, втім доволі скоро ця довіра партії змінилася відбуванням покарання на лубенських торф’яниках.
З арештом батька в обійсті Веклічів почастішали непрохані “гості”: вдень – ті, що були при владі в селі, вночі – ті, що володарювали, промишляючи грабунками, в лісі. Пізніше все це припинилося і затихло, кругом на шляхах з’явились вервечки людей, що тягнулись до Свиридівки з сіл, де голод був набагато лютіший. Опухлі настільки, що на обличчі не видно було й очей, вони часто не мали сили дістатися до чийогось подвір’я. Їхні напівживі, напівмертві тіла невдовзі нікого вже й не лякали, на них доводилось натрапляти всюди… Олександра Іванівна пам’ятає, як носила з сусідською дівчинкою Катею їм акацієвих млинців. Наблизившись до розпростертої на землі людини, вони, приборкуючи страх, якийсь час іще спостерігали за нею – їжу залишали тільки біля тих, хто ще ворушився. Потім бігли, гнані у спину жахом побаченого, ніби від тієї дійсності справді можна було втекти, – діти боялися живих більше, ніж мертвих.
Через якийсь місяць померли голодною смертю і Катя та її троє братиків. Могили почали виростати у свиридівців у садках – якнайближче до напівспорожнілих хат. Отак увесь рід ніби й залишався вдома. По той бік цього світу…
Нескорену Україну сталінські сатрапи морили голодом, ніби саме життя українських селян разом із вилученим у них зерном продавали за кордон і будували на виручені за їхню смерть кошти фабрики та заводи. Руйнувались основи, на яких віками трималась українська нація хліборобів. Церковним поминальним дзвоном промовляли до українських ланів у ті роки “запаморочливих” звершень урочисті гудки нових індустріальних гігантів.
Назавжди у пам’яті
що таке голод, Олександра Іванівна Рек пам’ятатиме все життя. У лихоліття Великої Вітчизняної війни їй довелось зазнати горя невільниці – разом із іншими свиридівцями фашисти відправили її до Німеччини. Там, у місті Гале, дівчина два з половиною роки працювала на фабриці з переробки картоплі. Для неї це стало, звісно ж, порятунком від голодного існування. Тож разом зі своїми товаришками намагалась хоч трохи полегшити страждання радянських військовополонених, які були в цьому місті. Невільниці запам’ятали маршрут, що ним конвоїри водили замордованих солдатів, і відстежили на ньому ті місця, де співвітчизники могли непомітно забрати заздалегідь залишені для них пакунки з картоплею.
Щоразу, коли з приміщення, де їх тримали, після вдало переданої полоненим допомоги було чути українську пісню, Олександра пригадувала ті майже конвульсійні рухи, якими їм із Катею видавали свою причетність до живих замордовані голодом селяни, акацієві млинці мами Галі, спиляний на дрова хрест над могилкою мами Марусі…
***
Вічна пам’ять усім, для кого жахіття більшовицького мороку ніколи не перетворилось на спогади, кого поглинула ненаситна безодня 1933-го. Час запалити поминальні свічки.
[1]