Українство розпинали й духовно, й фізично. Цвіт нації – національно свідому інтелігенцію – гноїли у таборах, носія споконвічних українських чеснот – наше селянство, яке, не покладаючи рук, із покоління в покоління трудилось на хлібній ниві, – катували голодом.
Прийти у ці дні до церкви, щоб помолитися за мільйони співвітчизників, які не витримали тортур у тоталітарному пеклі й відійшли в інші світи, – є нашим єдино можливим виявом любові до них. Кожна запалена у пам’ять про них свіча – найнезаперечніша ознака того, що народ наш поволі воскресає.
Підготувала Вікторія КОРНЄВА.
[1]