Коли однолітки почали дражнити дівчинку, називаючи її Сельмою Лагерлеф, вона заприсяглася, що буде ким завгодно, але не письменницею… Успішно склавши випускні екзамени, Астрід Ерікссон отримала запрошення зайняти посаду коректора в місцевій газеті. Невдовзі вона переїхала до Стокгольма. Столичне життя спочатку аж ніяк не здавалося медом: самотня в чужому місті, з незначною кількістю грошей… Душевний біль підсилювався неможливістю забрати до себе маленького сина Ларса, виховання якого на деякий час довелось доручити знайомим. Але ж щастя знає, кого шукає. І коли приходити, знає теж. У Королівському товаристві автомобілістів, куди згодом влаштувалася секретаркою, вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Стуре Ліндгреном. Астрід забрала сина, а пізніше вдруге стала мамою. Аби розважити дочку Карін, яка захворіла на запалення легень, Астрід Ліндгрен щодня перед сном розповідала їй різні дивовижні історії. Якось дівчинка попросила маму розказати їй про Пеппі Довгупанчоху. Так з’явилася дитяча повість про рудоволосу дівчинку-пустунку, що припала до душі не лише Карін, а й дітям усього світу. І хоч видавництво, в яке надіслала рукопис свого твору, відмовилося його друкувати, Астрід писати не покинула. У 1945 році їй запропонували роботу редактора дитячої літератури в одному з найбільших видавництв Швеції “Рабен – Шегрен”. У ньому виходили друком одна за одною книги Астрід Ліндгрен, серед них – “Пеппі Довгапанчоха”, “Малюк і Карлсон, що живе на даху”, “Еміль із Леннебергі”, “Расмус- волоцюга”, “Міо, мій Міо”, “Брати Лев’яче Серце”, “Роня, дочка розбійника”, “Знаменитий детектив Блюмквіст” та інші.
У 2002 році перестало битися серце письменниці. Її іменем названо премію, якою нагороджують дитячих письменників у Швеції… Дівчинкою, яка любила мандрувати у фантастичний світ казок, вона залишалась усе життя, незважаючи на час, що невблаганно клав на чоло зморшки. “Хто сказав, що треба дорослішати?” – вустами рудоволосої дівчинки в ластовинні з викликом запитувала Астрід Ліндгрен.
Підготувала
Євгенія ДАВИДЕНКО.
[1]