– Я тобі ніколи не вгодю, – махає рукою Василь.
Він, схоже, не вельми ображається, але швидко зникає з очей – іде шукати десь на покинутих дворищах кропиву для свиней і курчат або ж до магазинчика за рогом – за мінералкою для “мамці”, бо в тої часто буває печія. Оришка підозрює, що заодно її Васько візьме й горілочки для себе і смокче дорогою, бо ж завжди з походеньок повертається розпашілий, як півонія, і веселий.
– Таки правду казала моя мати: не було чоловіка, і це – не чоловік! – гукає вона вслід, але хвіртка вже цокнула клямкою…
Покійна баба Віра доччиного приймака ніколи не бачила – померла ще за часів свого “генерального”, бо єдиного, зятя Михайла. Його стара боялася, як вогню. Той загорався порохом навіть од вітру, і тоді весь його “женський батальйон” – теща, жінка, четверо дочок і навіть його власна мати – розбігався хто куди, щоб не втрапити під Михайлову гарячу руку. Бо та в нього була дуже важкою. Він ніколи не “мамцяв” ні з ким, а що був недорікуватим, то “для зв’язки слів” постійно крив усіх “по матушці” – хоч вуха затикай. Оришку чоловік теж не жалував по імені, але вона була щаслива вже й тоді, коли він не називав її “б…”
Зате Михайло був “на ти” з усіма на світі цвяхами, шурупами і болтами з гайками. Столяр од Бога! Та хіба тільки столяр? Не було такої будівельної справи, яка б йому не вдавалася. Хата, літня кухня, гараж, сарай – усе в дворі зробили його руки. Й усеньку стройку першим підсобником йому була Оришка, котра мала кидати печене-варене-негодоване-неполоте і летіти на крилах у майстерню, щойно він її гукне. А тоді вгадувати, чого він од неї хоче! І бути готовою щомиті мастити п’яти – якщо не догодить, бо тоді “мастєр” хапав перше, що було під рукою, і кидався на вічно винувату свою “б…”
Та коли справа ладилася, Михайло співав! У повен голос, вдоволено, не помічаючи нікого і бачачи перед собою тільки свою роботу. “Прилетіла ластівка, з голубою ласкою, до моєї хати, до свого гнізда…” – виводив він свою улюблену, яку в молодості заспівував на концертах у сільському клубі. Й тоді Оришці здавалося, що співають усі цвяшки під його молотком, і рубанок підсвистує в такт, злизуючи пахучі стружки-кучерики з дошки. І очі Михайлові аж сяють блакиттю – майже як тоді, коли він зваблював її, ще шістнадцятилітню, “козирними” дембельськими погонами. І його лише трохи поріділі кучері, присипані деревним пилом, теж наче молодяться…
У Василя, якому вже давно за шістдесят, цвяхи ніколи не співають, а радше плачуть, і він співати не вміє, хіба іноді замугиче під носа якусь “армєйську стройову”. І на його червоній лисині немає жодної волосини, об яку міг би зачепитися погляд. Правда, Оришка пам’ятає Василя ще “жгучим брюнетом”, та що згадувать! Замолоду й вона була чорнявою красунею, легкою й стрункою, а нині волосся – мов пересипане попелом, і на ногах від усіх тих стройок, пологів і безконечної домашньої роботи – аж фіолетові клубки вен, що печуть, не перестаючи. Ну а щодо талії, то, як казала модистка Марфа, “талія буде там, де я нарисую”.
…Вона прийняла його через два роки після Михайлової смерті, улягаючи вмовлянням дочок: “Та Ви ж, мамо, здурієте самі в хаті! Весь вік у великій сім’ї, а тепер – як палець. На отаку здоровенну хату, на отаке дворище – одна… Та Ви ж нікому нічого не винні. Й дядько Василь не винен, бо ж удовець, і його діти стоять на ногах… І смирний він, знаєте ж самі, тож ганяти Вас круг хати не буде. Сходьтеся й живіть. Для себе живіть. Ну попробуйте…” Оришка і слухать не хотіла. Казала, що не хоче, “шоб у хаті й мужеськими штаньми воняло, бо всі вони – козли”. Переконувала, що їй самій краще, бо вона вже “цього добра наїлася по саму зав’язку”. Майже кричала, що врешті отримала свободу, бо ж нема уже ні лежачих свекрухи і матері, ні деспота-чоловіка, тож тепер житиме, як сама собі схоче!..
Та одного серпневого вечора вона таки здалася. Саме гостювали в неї всі дочки й онуки, що траплялося дуже рідко. “Женський батальйон”, розбавлений лише двома зятями, дружно вечеряв у дворі, під густою тінню винограду, й Оришка почувалася мало не королевою. Аж раптом цокнула клямка хвіртки, пару разів незлобиво гавкнув Барсик, даючи сигнал, що прийшов хтось “свій”, і з-за рогу хати вигулькнув Василь – у білій, аж сліпучій, сорочці, з букетом жоржин і… шампанським. Червоний від хвилювання, він підійшов до столу, тремтячим пальцем поправив окуляри на переніссі, провів долонею по лисині, а потім відчайдушно поставив пляшку посеред тарілок і вручив квіти ошелешеній Оришці. Та враз стала така ж червона. Зібравшись із духом, гість випалив у гурт одним залпом:
– Олю, Таню, Катю, Полю! Діти, я люблю Вашу матір і прошу її руки. Я довго думав, півроку думав, ходив сюди – і ось таки рішився. Оддайте мені Вашу матір.
Довкола довгого столу зависла тиша. Першою отямилася найстарша, Катерина, яка сиділа крайньою. Посунулася на лаві й ніяково усміхнулася до розпашілого “жениха”:
– Сідайте, дядьку Василю…
– Яке там “сідайте”! – задерикувато вигукнув зять Вітько. – Ану наливайте, дядьку, те, що принесли!..
Оришка не встигла й отямитися, як опинилася в статусі нареченої. Поки Василь розливав шампанське, метикуваті діти звільнили біля матері місце, і він сів поруч. Вона зрозуміла, що відступати нікуди – “ворог уже в стінах фортеці”.
Василь виявився аж ніяк не ворогом, а першим помічником Оришці в усіх її “бабських” справах – у цій “парафії” він знав і вмів усе. До того ж, на відміну від Михайла, вважав так звану жіночу працю теж Роботою. А ще він терпіти не міг матюччя, натомість любив пожартувати і “побалакать про жизнь”. Бо мав феноменальну пам’ять і був радий демонструвати її всім і кожному. В ній він тримав сімдесят сім міхів усіляких історій із життя односельців, а якщо треба, міг знайти ще сімдесят сім, гідних стати класикою в жанрі анекдоту. Попутно Василь повідомляв дати народження своїх героїв, а також їхніх батьків і дітей, сватів і сусідів, знав, коли хто хрестився, женився, розлучився, втрапив у якусь халепу, оперувався, виїхав, сів у тюрму, повернувся, помер. Усе це він з охотою “виливав” у вільні вуха всім, хто мав бажання слухати.
Найвільнішими і, звісно, найближчими вухами були Оришчині, й вона їх із готовністю підставляла під Василеві щедроти. Майже ровесники, вони виросли й прожили весь вік в одному селі, тож усі його розповіді освіжали і її пам’ять. Вона жваво підтримувала розмову, додаючи свої “п’ять копійок” чи вражено розкриваючи рота на те, що чула вперше: “Оце так! А я й не знала! А воно ж під носом було… Тю-ю! І ото ти все помниш?” Василь задоволено відкривав додаткові крани свого невичерпного резервуара інформації, і вони говорили-говорили-говорили, то зітхаючи й бідкаючись над чиєюсь бідою, то до сліз регочучи над якоюсь кумедією.
…Усю зиму, довгими вечорами, а часто й ночами, коли не спалося, старі били на продаж горіхи. Власні, своїх дітей, сусідські, але здебільшого – нічиї, тобто з покинутих дворищ, посадок чи з узбіч доріг. Василь був нишпоркою першокласною і “пташив” усе, що погано лежало, висіло чи валялося. Оришка переконала його, що з цього може бути непогана копійка. Приставши на пропозицію Василя за виручені гроші купити навесні курчат, качат і підсвинків (він любив м’ясо), вона всадила і його поруч із собою за добування ядер. Такої марудної справи дідові досі робити не доводилося, тож він здебільшого підсліпувато розгачував молотком горіхи разом із тими ядрами й важко сопів, коли Оришка бурчала, що він псує їхній “товарний вид”, а отже – знижує потенційну виручку. Василь старався, але довго висидіти на місці не міг. Довго висидіти він міг, лише балакаючи…
“Птиці-говоруни” – не без зла прозвав їх дванадцятирічний Оришчин онук Сашко, що любив забігати до баби й нишпорити по шафах та кладовках у пошуках “чогось добренького”. На діда він дивився вовченям і навіть не раз заявляв йому прямо в очі, що той тут ніхто і йому нема чого робити у хаті його баби. Василь ображався мало не до сліз, але мовчав, і Оришка врешті вирішила “обламати” хлопця:
– Це моє діло, чуєш? У тебе є своя хата, а це – моя. І хазяйка тут – я. І це – мій дід. І він живе тут і житиме. Поняв?
Сашко почервонів, як рак, хряпнув дверима й побіг додому, в сусідній двір.
– Ти диви, яке в’їдливе! Набрався юшки в Михайла, забув, як той одкривав на нього ротяку, мов вершу… Ревнитель сопливий! – кинула Оришка вслід єдиному внукові жменю голок і сама здивувалася, де вони в неї взялися.
(Закінчення буде).
[1]