В багатьох зошитах ці хроніки зберіг племінник Нігматуліних Фаргат Нурутдінов, а після краху СРСР упорядковував їх і врешті видав у трьох томах “Джагфар таріхи” (“Історія Джагфара”).
Ось така заплутана і дуже туманна поява цього історичного джерела. Вона викликає чимало запитань, які залишаються без належної відповіді. Офіційна російська історична наука ці літописи не визнає. Прискіпливо розглядали і переконливо довели їх оманливість представники різних тюркомовних народів, зокрема історики А. Мухаммадієв, Д. Ісхаков, Б. Султанбеков, Х. Міннегулов, Н. Юзеєв, М. Усманов, Р. Фахрутдінов. Як підробку оцінив їх відомий тюрколог, американський професор українського походження Омелян Пріцак. Вельми точну характеристику ситуації дав визнаний історик-тюрколог із Японії Томохіко Уяма: “У Волзько-Уральському регіоні, який увійшов до складу Росії ще у XVI ст., традиція привладної історіографії відсутня. Можна припускати, що у Булгарській державі та Казанському ханстві історичні праці були написані, але жодна з них не збереглася, і традиція, якщо вона існувала, була перервана”.
Як приклад наведемо оцінки, дані цим “давньобулгарським літописам” татарським істориком Іскандером Ізмайловим у статті “Ворожіння на кавовій гущі як метод історико-філологічної реконструкції дилетантів”, опублікованій у №1–2 за 2002 рік у журналі “Гасирлар авази”. Він зазначає, що знахідки начебто давньобулгарських творів, таких, як “Шан кизи дастани”, “Джагфар таріхи”, “Барадж дастани”, “…як історичне джерело були піддані аргументованій критиці спеціалістів… і, за попереднім, джерелознавчим, аналізом – сучасна фальсифікація”. Історик підкреслює, що в VII і в наступних століттях, судячи з даних археології, Середнє Подніпров’я населяли слов’яно-балтські племена, однак жодних слідів місцевої гунно-булгарської культури у цьому регіоні не виявлено.
Хоча чимало шанувальників минулого і в Татарстані, й у тюркомовних державах Середньої Азії вважають оприлюднені Нурутдіновим літописи справжніми і широко пропагують їх та використовують. Серед них була і досить сумлінна викладачка, вчений, доцент Полтавського педінституту, кандидат історичних наук Віра Никанорівна Жук. У численних газетних публікаціях, виданих історичних доробках “Із сивої давнини” і “Новий погляд на історію Полтавщини й України” (остання – у співавторстві з Ф. Нурутдіновим) вона наполегливо популяризувала начебто нові, а насправді далекі від науковості вигадки пантюркізму.
Найголовніші з них: основні історичні центри Київської Русі, зокрема Київ, Чернігів, Путивль, Полтава, Умань та багато інших, засновані кочівниками булгарами, а головні державні діячі, починаючи від Кия, Щека і Хорива, – теж булгари. А наша славна держава – не що інше, як незначний улус їхньої імперії, така собі Чорна Булгарія. Наші ж знання про ті часи, почерпнуті з літописів, добуті наполегливою працею багатьох істориків, на думку згаданих авторів, – зовсім недостовірні, неправдиві. Адже хроніки, особливо київські й переяславські, перекручені, “почищені” та “виправлені” князями Володимиром Мономахом, його сином Мстиславом та іншими тогочасними можновладцями. Вірити ж належить лише пропонованим булгарським літописам – як беззаперечній істині.
Однак цю істинність спростовують дуже багато фактів. Запевнення Ф. Нурутдінова і В. Жук про величезний булгарський вплив на Україну, і зокрема Полтавщину, заперечують проста логіка й історичні знання. По-перше, навіть незначною мірою булгари не могли вплинути на наші землі, оскільки їхня держава Булгарський каганат проіснувала дуже короткий час – 30, максимум – 40 років, постійно вела війни то з Аварським, то з Хазарським каганатами і врешті розпалася. Більшість булгар залишила територію сучасної України: одна їхня орда відкочувала в Придунав’я, друга – у Поволжя, а та, що залишилася, потрапила в залежність до аварів, а потім – хазарів і була ними асимільована. Певно, недалекий від істини український археолог О. Комар, який дає таку категоричну оцінку Булгарському каганату: “… писемні джерела ні слова не говорять про участь у буремних політичних і військових подіях на Кавказі першої половини – середини VII століття булгар, тому, скільки б не тиражувалася в літературі гіпотеза про виникнення у цей час незалежної від хазар держави Кубрата, кількість витраченого на це паперу не зможе компенсувати відсутність реальної політичної ваги такої “держави”, навіть якби вона справді існувала”.
Багатий малоперещепинський скарб, який у нас почали вважати могилою булгарського хана Кубрата, він трактує як поховання, але зовсім не булгарське, а середньоаварське, схоже з могилами цього типу в Бочі й Кунбабоні, й відносить до періоду 680–690 рр., тобто до часу, коли Кубрата вже давно не було на світі.
Також, за його переконаннями, не могло статися такого, щоб на землі корінного населення, землеробські традиції якого ведуться ще з часів трипільської культури, прибували кочівники (в даному випадку булгари) і засновували там головні міста. Як правило, вони тільки грабували землеробів, руйнували їхні поселення. У кочівників панував погляд на постійне, головним чином землеробське, населення як на нікчемних істот, гідних лише презирства, зневаги, пограбування та використання для збагачення. Тому в них особливо широко була розповсюджена практика масового захоплення в полон мирного люду і продажу його в рабство. А нерідко знесилених і недужих бранців використовували для тренування підлітків у нанесенні вправних шабельних ударів.
У містах, які, за твердженням Ф. Нурутдінова і В. Жук, начебто засновували булгари, відсутні археологічні свідчення тривалого перебування там кочівників. Їхні політичні та ремісничі центри розташовувалися переважно в степових регіонах і класифікуються як старожитності салтово-маяцької археологічної культури. Взагалі слід відзначити, що Віра Жук вельми песимістично ставилася до археології, нехтувала її висновками. Про це свідчить, приміром, наведені в її книзі “Із сивої давнини. Нариси історії України та Полтавщини (VII– XVI ст. н.е.)” запевнення, що Більська фортеця споруджена князями Бєльськими, що кургани поблизу неї, і зокрема Скоробір, – то поховання воїнів, полеглих у битві 1399 року між військами литовського князя Вітовта і золотоординського хана Темір-Кутлука. Хоча досить широкі археологічні дослідження, які вже тривалий час ведуться у тій місцевості, точно визначили, що Більське городище і масові кургани довкруги нього – то пам’ятки V–III століть до н.е.
Слід відзначити, що якби давньобулгарські літописи справді існували, то, окрім російськомовної “нурутдіновської” копії з них, записаної в сучасних зошитах у клітинку, дійшли б до нас й інші дублікати чи уривки. Однак про такі знахідки науковцям нічого невідомо.
Але “сенсаційними відкриттями” щодо минулого України і Полтавщини “збережені” Нурутдіновим літопис
и не обмежуються, а намагаються докорінно міняти і основи світової історії. За наведеними там даними, вона начебто всуціль булгарська. “Держава булгар, – зазначає Ф. Нурутдінов, – охоплювала величезну територію – від Дунаю до Єнісею”. Чингісхан – один із володарів тієї імперії. Відомі в історії давні народи – масагети, скіфи, сармати, сінди, сянбійці, гуни – то теж булгари. Вони заселяли Алтай, Уйгурію, Північний Китай. Американські народи майя, ацтеки – також їхні нащадки. Саме булгари створили на Близькому Сході могутню державу Шумеристан. Згодом вони підкорили Малу Азію, Північний Єгипет, Сирію, Палестину, Східний Іран. Троя – то їхнє місто Атряч. Вихідці звідти (їх називали етрусками) на Апеннінському півострові заснували ханство Ідель, себто нинішню Італію та її головні міста Рим, Венецію. Булгарське плем’я сакчі (сакси) заволоділо територіями нинішніх Німеччини та Англії. Пралитовці – теж вихідці з Булгарії. Плем’я дуліби, яке вважалося типово слов’янським, – це, за висновком Ф. Нурутдінова, переселенці з монгольських степів. А давні жителі нашої Говтви – то туркмени.
Водночас дивує, що подібні вигадки не одержали належної відсічі у професійних істориків, котрих у Полтаві досить багато, викладачів вищих і середніх навчальних закладів. Неабияке обурення викликає той факт, що багато із сучасних авторів категорично відкидають вітчизняні літописні документи, натомість примарні “давньобулгарські літописи” сприймають як остаточну істину, незважаючи на те, що їх не визнають провідні історики, вважають фальшивкою, створеною для пропаганди ідей пантюркізму і неоосманізму. Справді, чимало відомих науковців відзначали, що в літописах багато перекручень, помилок, невідповідностей. На них, безперечно, позначалися вплив князів, у володіннях котрих велися хроніки, уподобання та обізнаність самих літописців. Однак спеціалісти переконливо доводять, що тотальної заміни всіх літописів не було.
До того ж чимало згаданих у них фактів і подій фігурують і в закордонних історичних джерелах. Та й не виникало потреби московським правителям повністю переробляти всі літописи, оскільки більшість тих давніх документів була недоступною для широкого загалу.
Безперечно, кожен із краєзнавців прагне відшукати якісь нові, особливо яскраві, навіть сенсаційні, відомості про минуле рідних місць, яке здебільшого покрите темрявою незнання. Але такі знахідки даються дуже нелегко – після співставлення багатьох історичних, топонімічних та географічних даних, вдумливого і глибокого аналізу їхньої точності й достовірності, а не голим запереченням попередніх наукових набутків і вихвалянням якихось нових сенсаційних відкриттів, часто сумнівних і не визнаних більшістю науковців. А таких псевдовідкриттів нині з’являється надто багато. Більшість із них помітно далека від науковості, створена на догоду чужій ідеології.
[1]