Так, Сковорода справді – український Сократ! Його скромна постать випромінює воістину Божий талант, який майже триста років тому, й нині, й у майбутньому хвилюватиме, кликатиме до глибоких роздумів як високоосвічений, так і простий люд. Богословські трактати, повчально мудрі проза й поезія, божественна музика – безцінний спадок Сковороди минулим, сучасним і прийдешнім поколінням. А його вчення про самовдосконалення особистості з часом не втратило своєї актуальності, а, навпаки, набуло подальшого розвитку. Не менш вражаючими є його погляди на християнство, позбавлені догматизму й пуританства. Він вірив і стверджував, що Вічне в самій людині. У ній – Бог, Христос. А початком будь-якого творіння вважав єдність Духа, Бога, Вічності, Розуму, Істини.
Народився Григорій Савич Сковорода в козацькому містечку Чорнухи 1722 року. А от в якому місяці і якого числа, не було відомо аж до 1922 року. Розгадку знайшов дослідник Петро Пелех, він відшукав лист Г.С. Сковороди до М. І. Ковалинського від 22 листопада 1763 року, в якому йшлося про те, як провів день свого народження Григорій Савич. Ця автобіографічна заувага є і на сьогодні єдиним документом, що засвідчує дату народження Григорія Сковороди – 3 грудня (за новим стилем) 1722 року. А про його батьків і соціальний стан довідуємося із козацького перепису Чорнухинської сотні Лубенського полку за 1745 рік, де записано: “Двор Палагеи Сковородыхи, которой сын обретается в певчих”.
З малих літ Гриць дивував батьків винятковими здібностями. Мав чудовий голос, знав чимало народних пісень – варто було йому тільки раз щось почути, то вже наспівує. Годинами не відходив від бандуристів і уважно слухав їхні думи. Швидко навчився грати на сопілці. Рідні спочатку віддають сина в науку до дяка, а згодом – до церковнопарафіяльної школи. Серед учнів Григорій виділявся не лише успіхами в навчанні, а й умінням по-дорослому міркувати, ділитись своїми думками, спостереженнями. Маючи від природи чудовий голос і неабиякий музичний хист, він вже в школі стає солістом у церковному хорі. Вчителі школи радили батькам не закопувати талант хлопця. Отож ті й віддали Григорія до підготовчого класу Києво-Могилянської академії в 1734 році.
Київська академія, заснована видатним українським релігійним і культурним діячем митрополитом Петром Могилою, на той час була потужним освітянським центром. Сюди на навчання прагнули потрапити не лише з різних куточків України, а й із Петербурга, Москви, Білорусії, Польщі, Молдавії, Румунії, Болгарії, Сербії, Греції. Саме того року, коли Сковорода прийшов у академію, там в бібліотеці трудився Михайло Ломоносов. Здібності Григорія помітили вчителі, керівники учбовoгo закладу. Він майже зразу стає солістом академічного хору, пише музику на духовні тексти. А через сім років його як чудового співака забирають солістом до придворного хору імператриці Єлизавети. Для його службової кар’єри відкривались великі можливості, але Григорія Сковороду це ніяк не приваблювало. Навпаки, він тужив за рідним краєм і всією душею прагнув в Україну. І така нагода трапилася. Коли Єлизавета приїхала в Київ, а разом із нею і її хор, він настійно почав просити своє начальство залишити його тут для продовження навчання. Григорія довго умовляли не полишати капели, та нарешті він отримав звільнення в чині “придворного уставщика” і повернувся в академію, в клас філософії. Однак і на цей раз не вдалося закінчити курс науки.
Випала досить заманлива нагода побувати за кордоном, і Сковорода укладає на п’ять років угоду-контракт, згідно з якою був узятий на посаду півчого-уставника в склад Токайської комісії, на чолі якої стояв генерал-майор Ф. С. Вишневський. Він із 1729 року займався заготівлею уподобаного царським двором угорського токайського вина. При почеті генерала був свій хор. Сковороді тут жилось привільно. Він мав можливість познайомитися з життям, побутом, культурою в Німеччині, Словаччині, Польщі, слухати лекції німецьких професорів, вивчати різні філософські течії. Та як не добре було на чужині, але постійно його манили українські простори. По закінченні контракту він повертається у рідні Чорнухи, у затишок плакучих верб. Сковороді тоді йшов 28-й рік. Але домівка його була порожньою. Батьки так і не дочекались свого вченого сина, а єдиний брат кудись подався шукати кращої долі, і його слід назавжди загубився. Попрощавшись із дорогими могилами, Григорій Сковорода взяв у руки ціпок, а на плечі – торбину й пішов із рідного села у широкий світ.
Шляхи привели його в Переяславський колегіум. Тут Григорію доручають читати курс поетики. Написаний ним трактат “Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной” вкрай не сподобався єпископу Никодиму Срібницькому. Сковорода “изгнан был из училища Переяславского не с честью”. Тоді він робить останню спробу закінчити Києво-Могилянську академію. В 1751 році Григорій відновлює навчання у чотирирічному богословському класі. Та учитись йому судилося лише два роки, так і залишився на все життя “студентом богословських наук”. Навесні 1753 року митрополит Тимофій Щербацький як найкращого студента академії посилає Сковороду домашнім учителем у село Каврай до свого друга – поміщика Степана Томари – навчати його сина Василя. Але дивний учитель не сподобався гонористій Томарисі. Поміщиця нагримала на Григорія та забажала, щоб той залишив маєток. І знову Сковорода вирушив у дорогу. На цей раз його шлях проліг до Москви. Деякий час він жив у свого друга Олексія Сохи-Каноровського, потім зупинився у Троїце-Сергієвій лаврі, що поблизу Москви. Гострий розум, всебічна освіченість Григорія Сковороди просто заворожили намісника лаври, колишнього вихованця Києво-Могилянської академії Кирила Ляшевського. І той настійно просив його, щоб залишився у лаврі викладачем монастирського училища. Знову перед ним відкривались слава і достаток, та Сковорода відмовився, бо дуже затужив за рідними полями, садами, українським простим людом. Тож наприкінці лютого 1755 року він повертається у Переяслав, де на нього з нетерпінням чекав Степан Томара. Вибачившись за свою дружину, він наполегливо вмовляв, щоб Григорій Сковорода продовжив виховання поміщицького сина Василя.
Саме в цей період, навчаючи свого вихованця, Сковорода сам прагнув пізнати навколишній світ. Тепер свій вільний час він проводить у полях і гаях. Спав не більше чотирьох годин на добу, був вегетаріанцем: їв лише овочі, молоко, сир, та й то тільки раз на день, після заходу сонця. Однак завжди був у чудовому настрої, веселим, привітним, чуйним до людей, за що його поважали й любили. В ці роки Сковорода створює збірку “Сад божественних пісень”. Це своєрідний поетичний щоденник, у якому знайшли відображення життєві події, роздуми, ліричний настрій автора. Більшість віршів пройнята народною пісенністю, музикальністю.
Із серпня 1759 року починається нова сторінка в творчості Григорія Савича Сковороди, коли бєлгородський єпископ звелів “студентy богословских наук Григорию Сковороде быть учителем пиитики в Харьковском коллегиуме в числе других наставников, вышедших из Киевской академии”. Але попрацював він лише один рік, бо вже на канікулах єпископ почав умовляти Сковороду до чернецтва, що відкривало б йому дорогу до “сана высокого духовенства”. Зрозумівши, що від пропозиції єпископа йому не ухилитись, філософ приймає рішення залишити колегіум. Поселяється в мальовничому селі
Стариця, що знаходилось на околиці Бєлгорода. Тут він прожив до весни 1762 року. Ще будучи в Харкові, Сковорода познайомився з учнем колегіуму Михайлом Ковалинським. Це знайомство переросло у міцну, на все життя, дружбу. Вчитель допомагав своєму вихованцю вивчати літературу, філософію. А в 1764 році вони разом їздили до Києва, де духовенство знову вмовляло Сковороду “стати стовпом церкви”. Цю пропозицію він відкинув, як і всі попередні. Восени того ж року вони повернулися додому. В цей період Григорія Савича двічі запрошували на викладацьку роботу в Харківський колегіум. Але швидко… виганяли за його антиклерикальні погляди. Просвітительські концепції, які проповідував Сковорода, лякали світських і духовних наставників колегіуму, і вони зводили на нього наклепи, звинувачували в богохульстві.
Останні двадцять п’ять років свого життя Григорій Савич був мандрівним учителем, постійно спілкувався з народом, навчаючи його добру, любові до ближнього. Він створює збірку “Байки Харківські”, пише основні свої філософські твори: “Наркіс. Розмова про те: взнай себе”, “Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті”, “Розмова, що зветься алфавіт, або Буквар світу”, “Діалог. Ім’я йому – потоп зміїний”.
Коли Григорію Савичу Сковороді перевалило за сьомий десяток, він вирушив у далеку дорогу до свого друга і учня Михайла Ковалинського, який жив у селі поблизу Орла. Це була остання їхня зустріч. Григорій Савич заповів усі свої рукописи Ковалинському. А той згодом, цінуючи пам’ять талановитого вчителя і вірного друга, написав “Житие Григория Сковороды”, донісши до нас цінні відомості про народного любомудра. Тоді ж Григорій Савич побував у знайомих у Курську, а звідти швидко повернувся в Україну. Останню зупинку він зробив у селі Пан-Іванівка, в маєтку А. І. Ковалевського. Востаннє посидів під своїм улюбленим багатовіковим дубом. А 29 жовтня (9 листопада за новим стилем) 1794 року його не стало. Поблизу цього зеленого велетня і мальовничого ставка він і був похований. На могильному камені викарбувані його слова: “Світ ловив мене, та не спіймав”.
У цьому селі до двохсотріччя з дня народження Григорія Савича був заснований музей. У 1923 році село Пан-Іванівка Золочівського району Харківської області перейменоване в Сковородинівку. В 1972 році садиба-заповідник розширена до 22 гектарів. До музею Сковороди увійшли став, садок, парк. Поруч із могилою встановлена скульптура геніального просвітителя, виконана Іваном Кавалерідзе.
У Чорнухах напередодні 250-річчя з дня народження Григорія Сковороди з допомогою архітекторів В. Тертичного та Ю. Чернова була відновлена садиба його батьків: хата, де він народився, стодола, колодязь. Тоді ж було відкрито пам’ятник Г. С. Сковороді. А поруч завжди – відчинені для відвідувачів двері музею, де його працівники з любов’ю повідають про колоритну постать мислителя, який полишив по собі помітний слід, навіки прославив Полтавський край. Колись Чорнухи належали до Лохвицького повіту. Тому лохвичани по праву вважають Сковороду своїм земляком. У 1922 році на честь 200-річчя з дня народження Григорія Сковороди в Лохвиці був відкритий пам’ятник українському Сократу. Скульптор І. Кавалерідзе виразно відтворив образ мандрівного мудреця в хвилину короткого відпочинку в дорозі: з торбою через плече і сопілкою в руках…
Розповідь про життєвий шлях народного любомудра хочу завершити ліричними рядками Максима Рильського:
Благословенні ви, сліди,Не змиті вічності дощами,Мандрівника Сковороди З припорошілими саквами.
Так, сліди філософа, поета, просвітителя ніколи не загубляться, не зітруться у людській пам’яті, бо Григорій Савич Сковорода завжди був із народом, жив його болями й полишив для нього мудрі розмисли.
[1]