– Віталію Володимировичу, Ви народилися на Черкащині, на батьківщині Тараса Шевченка. Як це вплинуло на формування Вашого світогляду?
– У нас удома було старе і дуже красиве видання “Кобзаря”, за яким я свого часу опановував ази грамоти і потім не раз його перечитував. Для мене Тарас Григорович Шевченко – це не ікона, не портретний персонаж, а жива людина з усіма притаманними їй протиріччями, душевними муками і сердечними сподіваннями, а також взірець справжнього, не шароварного, українця, втілення природної українськості.
Потім я відкрив для себе поетичний світ Василя Симоненка, мене вразили його особистість і трагічна доля. З дитинства пам’ятаю слова пісні, створеної на його вірш “Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу…” Коли вперше прочитав його поезії, важко було повірити, що автор тих рядків, променистих і надзвичайно сильних, – молода людина. Полтавщина й Черкащина стали для витязя молодої української літератури, як писав про Василя Симоненка Олесь Гончар, рідними, адже в цих краях він народився, жив, творив. Також взірець незламної громадянської позиції й справжнього патріотизму для мене – життя й творчість Ліни Костенко.
– Чому обрали педагогічну ниву ?
– Справа в тім, що виріс я… у шкільному кабінеті фізики. Моя мама все трудове життя викладала цей предмет у школі села Демки Драбівського району Черкаської області. До речі, в цій самій школі свого часу вчителювала донька видатного письменника Володимира Короленка, Софія. Так-от, моя мама брала мене з собою на уроки, бо я не хотів ходити в дитсадок і часто тікав звідти. Батько мене розшукував і приводив до мами. Тож мої перші дитячі спогади – це шкільна дошка, на якій, ледь дістаючи до неї, малював свої перші “карлючки”. Але з точними науками в мене не склалося, на відміну від мого брата, який став математиком. Я ж за складом свого мислення – гуманітарій. Історичний профіль вибрав під впливом вчителя історії Володимира Григоровича. Він у нас викладав лише рік, але справив на мене незабутнє враження, причому в першу чергу як людина: грав із нами у волейбол, цікавився нашим позашкільним життям. І я захотів бути на нього схожим. До того ж історична освіта в усі часи вважалася гарним стартовим майданчиком. Тож, визначившись із професією, став займатися на підготовчих курсах при Київському держуніверситеті.
– А втім, Ви закінчили історичний факультет Полтавського педагогічного інституту…
– Хоча й хотів навчатися в Києві, але не був упевнений у тому, що я, хлопець із черкаського села, вступлю до столичного вишу, тож вирішив не ризикувати. В Черкаському педагогічному інституті тоді ще не готували істориків, а в Полтавському вже був історичний факультет. Тож і поїхав у Полтаву й успішно здав іспити. Це був 1979 рік.
Мені пощастило вчитися у прекрасних викладачів і мудрих наставників. З особливою теплотою згадую куратора своєї групи, доцента кафедри педагогіки Віктора Петровича Мирного. Саме завдяки йому я став членом лекторської групи обласного комітету комсомолу і, будучи вісімнадцятирічним юнаком, виступав із лекціями у трудових колективах, на великих підприємствах. Це був мій перший і дуже важливий досвід публічних виступів, спілкування з різними аудиторіями, що неабияк знадобився у подальшому.
Не можу не згадати добрим словом й інших викладачів історичного факультету, зокрема нашого декана Сергія Микитовича Кадєтова, котрого поважали всі студенти, а також великого інтелігента Василя Єгоровича Лобурця, іронічного й надзвичайно ерудованого Віктора Степановича Воловика, історика з великої літери Віру Никанорівну Жук. Вони не лише вчили нас історії, а й прищеплювали загальнолюдські цінності.
– З чого почалася Ваша педагогічна кар’єра?
– Звичайно, зі шкільних буднів. Першим моїм місцем роботи після закінчення інституту стала школа №11 міста Сміла, що в Черкаській області. Прийшов я туди ще зовсім молодим. Щоправда, працював у школі недовго, бо був призваний на строкову службу в армію. До речі, я дуже хотів служити, бо, на моє переконання, справжній чоловік повинен пройти армію. Служив на Далекому Сході, за тисячі кілометрів від домівки. Звільнившись у запас, повернувся до своєї професії – зокрема працював вихователем в інтернаті. То був доволі цікавий досвід педагогічної роботи.
– Віталію Володимировичу, Ви працювали вчителем, вихователем, завідувачем інформаційно-аналітичного сектора облдержадміністрації, директором Центру соціальних досліджень, а нині – ректор Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти. То хто ж Ви більше – теоретик чи практик?
– Однозначно – практик. Навіть працюючи в обласній держадміністрації, я займався цілком практичною аналітичною роботою. Та й зараз, перебуваючи на ректорській посаді, намагаюся не втрачати практичних навичок. Так, коли треба, у будь-який час можу провести заняття чи урок у будь-якому форматі й на високому професійному рівні. Цього ж вимагаю і від своїх колег.
– Якого стилю керівництва дотримуєтеся?
– Заснованого на принципі “роби, як я”. Ним же керуюся і при прийомі співробітників на роботу: в першу чергу зважаю не на наукові ступені чи звання, а з’ясовую, на що людина здатна, адже педагогіка – це не стільки теорія, скільки практика. Взагалі я прихильник демократичного стилю управління колективом, намагаюся не тиснути на колег, але в певних ситуаціях моя позиція принципова й тверда. Цього мене навчали ще батько й мати.
– Які нині тенденції спостерігаються
в сучасній українській педагогіці?
– За останні роки національна освітня система зазнала значних змін. Вона перестала виконувати функцію простої передачі знань, вчителі вже не є ексклюзивними їх носіями. В епоху інформаційних технологій, яка розпочалася з появою Інтернету, сучасна школа мусить готувати дітей до життя в нинішньому глобалізованому суспільстві, допомагати адаптуватися в ньому. Формування вмінь жити в злагоді з собою й навколишніми, будувати й підтримувати соціальні зв’язки, керувати своїми емоціями – це те, що нині актуально, в тім числі й у сучасній українській педагогіці. В цьому світлі сучасний вчитель – це насамперед наставник, який мусить допомогти учневі сформувати в собі звичку і вміння вчитися все життя, тобто обробляти інформацію, здобувати знання і використовувати їх
на практиці. Інститути післядипломної педагогічної освіти в свою чергу допомагають учителям самим бути адаптованими до суспільних змін і якісно виконувати свою роботу. Іншими словами, наша місія – сприяти професійному розвитку педагогічних працівників Полтавщини задля підвищення якості освіти в області.
– Що, окрім педагогіки, Вас захоплює, що надихає і, навпаки, засмучує?
– Я дуже люблю подорожувати, побував у Німеччині, Сполучених Штатах Америки, Польщі та інших країнах. До речі, добре керую усіма видами транспорту, окрім літака (посміхається). Моє давнє захоплення – спорт. В інститутські роки займався боротьбою дзюдо. Зараз теж підтримую фізичну форму. Останнім часом мене все більше стала надихати класична музика. Відкрив її для себе вже в зрілому віці й тепер, слухаючи, отримую справжню естетичну насолоду. Обожнюю композиції у виконанні симфонічного оркестру Полтавського обласного музично-драматичного театру імені Гоголя під керівництвом Віталія Скакуна, із великим задоволенням ходжу на його концерти. Загалом найкращий відпочинок для мене – це зміна діяльності.
А найбільше засмучують низька побутова культура населення, невихованість. Впевнений, що для того, аби зробити середовище проживання затишнішим і ошатнішим, не треба багато грошей. Адже загальновідомо, що чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять. Вирішити подібну проблему можна методом власного прикладу. Діти, чиї батьки дбають про чистоту навколишнього середовища, ніколи не засмічуватимуть його.
Ніяк не можу змиритися з відчуттям меншовартості, притаманним багатьом нашим співгромадянам. Прикро спостерігати, як розумні й освічені люди стидаються свого українського походження.
– Маєте надійний тил?
– Слава Богу, так! Це – моя дружина Ніна Михайлівна. Вона – найперша помічниця й вірний друг. Багато трапляється в житті складних ситуацій, і в найтяжчі хвилини вона завжди мені говорить: “Віталію, прорвемося…” І разом ідемо уперед…
– Віталію Володимировичу, про що нині мрієте?
– Досконало вивчити англійську мову, опанувати гру на гітарі. Уже навіть інструмент мені подарували! А загалом хотілося б, щоб інститути післядипломної педагогічної освіти в Україні набули більш визначеного статусу, ніж мають зараз, щоб колектив, який я очолюю, досяг нових професійних і творчих вершин, щоб мої справжні друзі завжди були поруч, а рідні були радісними й щасливими…
Зоряни щиро вітають Віталія Зелюка із золотим ювілеєм і зичать усіляких гараздів.
[1]