Це правда. Їхати люблю під вікном, спати – під стінкою. Може, тому, що ніколи не почувалася захищеною?
Намагаюся читати, коли траса рівна – тоді книга не стрибає в руках разом із автобусом на суцільних ямах. І цю дорогу ремонтували до Євро-2012?! Буде що згадати тим нечисленним туристам, котрі шукали тут хутори побіля Диканьки з їхніми галушками та медовухою в а-ля гоголівських шинках.
Ну й спека.
Донька читає глянець, купила якийсь журнальчик у дорогу, як завжди, в кіоску при автовокзалі. Й газету. Беру, розгортаю, а там на цілу шпальту – дрібні фото в різних ракурсах молодого актора, він розповідає в інтерв’ю про смерть батька, видатного артиста. І з його очей на кожній світлині можна “прочитати”, що саме переживає в ту мить, коли відповідає на нове запитання журналістки. Цікаво – вона перекладала свій запис із диктофона чи так і розмовляли російською? Тепер можна, тепер ми знову офіційно двомовні, хоч ці журнальчики й газетки ніколи й не були українськими, дарма, що в Україні видаються. Але ж цей актор – невже й він? А що, власне, він? Газета ж російськомовна. Зрозуміла, що мені “муляє”: він же батька цитує, а той розмовляв таки ж рідною мовою.
– Читай, – віддаю газету доньці.
Вона зі мною говорить українською, з колегами й багатьма друзями – російською. Колись ми ледь не сварилися, як вона була ще дівчиськом, а зараз це вже не обговорюється – доросла. Має життя чомусь навчити.
Розгортаю знову своє дорожнє чтиво – свіженький роман літераторки, котра заїхала звідкись у наші краї, оселилася в селищі біля річки, пише й видає книги, до того ж і вірші, й прозу. Я – вчителька, філолог, написала якось рецензію на одну із повістей письменника-земляка, і тепер до мене – черга. Усім пояснюю, що більше не пишу, щоб не ображати інших, бо ж неможливо відгукнутися на кожне прохання. А видавництв у нас – більше хіба кафе та банків. І літераторів, звісно ж. Ось тільки редакторів справжніх на них немає.
– Хоча б прочитайте, будь ласка! І скажіть свою думку. Я пришлю Вам книгу! – умовляла, зателефонувавши, ця літераторка. – У мене – про жіночу долю. Сусіди читали, сподобалося…
Відмовлятися від “хоча б прочитайте” важче, а за тиждень поштарка вже й книгу принесла. Сюжет – гострий, героїня – бізнес-вумен, заради кар’єри та білого “Бентлі” пройшла Крим і Рим. Але вже на шляху перевиховання: самотність заїла… Дуже круто переплетено долі героїв, хоч у житті чого тільки не буває… Але аж так все ж не буває. І мова… Підкреслюю простим олівцем найгрубіші помилки – для неминучого усного звіту перед авторкою. “Між понівеченіми життям долями встала тиша…”, “головне – з головою спілкується…”, “хвилинна жіноча комиза…”, “понесла важку ходу до ванної…”, “понуреним поглядом рахувала сходинки…” Та ні, це неможливо. Ховаю олівець і читаю сторінки вже навскіс.
Півдороги проїхали. Автобус звично зупиняється по трасі скрізь, де на нього чекають попутники, – підбирає усіх. В салоні вже – як у казці про рукавичку. Буває й гірше, коли ні поворухнутися, ні вдихнути – битком набито, як звучить у розмовах пасажирів. Хтось обурюється, а хтось таких і присоромить – усім же їхати треба.
І нам треба хоч раз на місяць у село, до моєї старенької мами. Вона в місто не хоче, навіть говорити про це нам не дає. Дивуюся, що донька так легко все кидає й їде зі мною. Чого варті вже ці півтори години в автобусі! Чоловіка з авто із собою не кличемо вже кілька останніх літ, він “на хазяйстві” – у нього старий батько, кіт і собака. Якщо ж вирушаємо на машині – то тільки із собачкою, вона б і на край світу поїхала, більшого щастя для неї й не існує, як їхати. Виглядає у віконце, ставши на задні лапи, або скрутиться клубочком на задньому сидінні й насолоджується подорожжю.
Кілька хвилин стоїмо в містечку, де автостанція – прямо під церквою, а церква – майже поруч із базаром. Автобус наполовину спорожнів, а ті пасажири, які тут сідають, зазвичай їдуть недалечко, у села, що по дорозі.
Читаю, доки стоїмо. Раптом донька підхопилася з місця і зникла десь позаду в салоні. Поруч зі мною вмощується старенька, примовляючи:
– Спасіба тобі, я скоро й оддам це місто, мені їхать недалеко… Скоро виходити.
“Це місто…” Так і мама моя увечері підгонить курей до сарайчика, щоб швидше сідали: “На місто! Куди знову біжиш? Ану киш, на місто!” Донька сміється і щоразу уточнює: “Бабусю, на яке місто? На Полтаву чи аж на Київ?” Мама не сердиться – посміхається і продовжує своє: “На місто, кому сказала?!.”
А бабуся поруч зі мною нахиляється, підсуває під ноги мішечок – у ньому щось ворушиться – і вже услід моїй доні пояснює:
– Купила чотирі курочки на базарі…
Водій вертається в кабіну, рушаємо. Бабуся простягає йому заздалегідь приготовлені й зіжмакані в сухому засмаглому до чорноти кулачку гривні за проїзд, кладе в його простягнуту долоню, огинаючи скляну перегородку, – сидимо ж на двох місцях спереду – і невідомо кому тремтячим голосом розказує:
– Дуже хароший шохвер. Всігда уважить… Добрий такий чоловік…
А голосок її тремтить, аж на сльозу зривається від розчулення. Водій того не чує, але повертає голову до бабусі, піднімає руку з гривнями у жмені:
– Шось ви багато дали – тут лишнє…
– Не возьму! – аж вигукує бабуся. – Назад не возьму – я тобі за прошлі рази задолжала…
І вже аж схлипує.
– Тільки не плачте, бабусю! – водій забирає руку з грошима.
Не знаю, чому, не розумію, що воно, звідки, але й сама нахиляю голову над книгою, щоб заховати сльози в очах, бо соромлюся їх, а мені аж судомно звело ними обличчя. Господи, та що сталося? Нічого ж не сталося… Невже так мало у світі доброти, що ці прості її прояви аж так здатні розчулити?
Мабуть, це тільки бабусі вміють ось так плакати без сліз – самим голосом. Мабуть, усі свої солоні вже виплакали.
– На повороті остановиш… – каже хвилин за двадцять бабуся водієві уже втишено, рівним голосом.
Та він і сам гальмує – видно, що не вперше. Дівчинці, яка сидить через прохід справа, прямо біля дверей, коротко наказує:
– Одкрий бабусі двері.
Та схоплюється й виконує вказівку якось аж підкреслено охоче.
– І лантух отой подай… – додає вже бабуся, уже вона спустилася зі східчика, стоїть на землі.
І – до водія:
– Удачі тобі всігда, в усьому…
Дівчинці далеко – я подаю старій мішок, автобус їде далі. Донька повертається.
– Така хороша бабуська…
Моє обличчя спокійне.
– Курочок купила, – кажу.
– Ага, курчат. Величеньких уже.
– Ганятиме “на місто”…
Сміємося. І на душі лагідно. Думаю про те, що чомусь ця мова бабусина, селянська, не дратує мене так, як мова літераторки. Але невже це нереально, щоб у народі вкорінилася чиста рідна українська? Хіба це складно сказати: спасибі, хороший, місце, завжди, винна, минулі, відчини? Вони ж усі, й цей водій, і бабуся, знають ці слова, вони ж тут народилися й виросли, а чомусь літературна українська для них так само чужа, як і російська в чистому варіанті. Читають же книги чи хоч газети, радіо слухають, із педагогами, як ось я, спілкуються. Не знаю, чи це коли зміниться? Але точно знаю – ті самі слова ніколи й не звучатимуть тут як спасібо, мєсто, всєгда, прошлиє, открой… Сільський суржик у старих людей неагресивний, аби лиш молоді вчили мову. І тоді колись вона таки зазвучить природно.
Знову розгортаю книгу і знову злюся на себе – згаяний час… Хіба мені нема чого читати?!
Ні, так не буває, скажу цій літераторці, ваші герої, скажу, придумані, як і слова, і події, і долі, й роман ваш не вражає.
Я забуду його сюжет, щойно вийду з автобуса. Але кожна наступна поїздка за цим маршрутом озиватиметься в моїй душі бабусиним плачем у голосі й моїм задушеним у горлі риданням.
Хоч нічого й не сталося…
[1]