Запрошених на передпрем'єрний показ вистави "Легенда про Тараса" в театрі прибувало. А разом з ними – й майже демонстраційного очікування розв'язання інтриги. Авжеж, новим прочитанням класичних творів сьогодні вже важко здивувати глядача – важче не розчарувати. "Легенда про Тараса" – лайт(легка)-опера на дві дії за мотивами безсмертної повісті Миколи Гоголя "Тарас Бульба" – втілення чергового задуму відомого в Україні й за кордоном сміливими творчими експериментами режисера, композитора, актора, оперного співака Олексія Коломійцева. І… – зухвало зроблений зі сцени театру, який носить ім'я Миколи Гоголя, недвозначний виклик прихильникам оперного шедевра Миколи Лисенка "Тарас Бульба"? Відповіді були іще за кулісами.
"Приголомшливо і якось навіть нечесно" – це та несподівана думка, з якої, певно, для кожного другого в залі розпочався перегляд вистави: адже тривала ще тільки перша-друга хвилина, ще хотілося ввібрати зміст усіх сценічних деталей, осягнути, вдивитися, вслухатись та, власне, налаштуватись на сприйняття і тільки потім уже віддавати емоції навзаєм. Марно – Коломійцев не залишив жодного шансу занурюватись у спектакль комфортно, натомість – буквально захлиснув залу хвилею психологічного надриву. Одна за одною перед глядачем на підвищенні з'являлись українські дівчата – вірніше, розквітали. Як маківки у весняному полі. А потім падали, мов підтяті, й котилися закляклими тілами в бік залу. В ці миті було моторошніше, аніж коли згодом турки вивели на сцену решту своїх полонянок, коли залом котилося розпачливе, агонічне жіноче "Ні!"…
Приблизно таким же є рівень витонченої образності й психологічної проникливості всіх наступних епізодів вистави – але, звісно, кожен з них зі своїм настроєвим наповненням – героїчним, драматичним, жартівливим, ліричним. Символічно, що сцена, на якій відбувається дія, завішена масивними сітками на зразок решіток. Вони, як міцні тенета на всьому, що відбувається у Тарасовій хаті, на святій для нього матінці-Січі, у скаламученій забороненими почуттями Андрієвій душі…
Надзвичайно містко виписано образ мат
ері (Ніна Савченко) в епізоді застілля, влаштованого Тарасом Бульбою (народний артист України Василь Голуб) з нагоди повернення синів із навчання. Вона довго мовчки стояла перед решіткою, немов розіп'ята… Безсумнівно, що малювати собі в уяві образ прекрасної панночки (Олександра Галатченко) разом з Андрієм (Геннадій Продайко) доводилось і кожному глядачеві – адже їхню першу зустріч можна було побачити лише в зачарованих Андрієвих очах, почути у ніжному дівочому сміхові, що линув із висоти… Самих же глядачів посміятися від душі змушував майстерно зіграний герой Сергія Озерянка – Павло Очерет. Незабутні хвилини захоплення істинним характером запорожців, які в тяжку хвилину виявляли чесноти великих патріотів і хоробрих воїнів, подарував Володимир Морус – у ролі кошового Кирдяги.
Шквалом оплесків зал дякував за епізод, в якому засумували на Січі, схвильовані страшними звістками з Гетьманщини, козацькі старшини за своїми дружинами – "бабами", яких на людях заведено було цінувати менше за люльки, – посідали такі величні, монументальні на довгій-предовгій лаві й кожен у втілених на сцені для глядача думках уже пригортав свою сиву голубку…
А потім розгортаються страшні події облоги Дубно, й у костелі повзають замучені голодом люди. Постають жорстокі картини розправи турків над козаками. Над могутнім воїнством в усій своїй величі з'являється образ Богородиці… Динаміка сюжету втілена на сцені такою мірою, що на якусь мить забувається й про декорації, й про іншу театральну умовність. І сцена, і зал проживають одне життя.
Як і має бути за вибраним режисером жанром, найбільше смислове навантаження у виставі має музика. І музику, і лібретто написав Олексій Коломійцев. Особливою складовою сюжетної канви є українська народна пісня. Зі сцени звучать такі відомі твори, як "Їхав козак за Дунай", "Казав мені батько, щоб я оженився", "Ой у лузі та ще й при березі", "Ой зійшла зоря вечоровая над Почаєвом", "Зажурилась Україна", "Чорна рілля"… Оркестровим супроводом вистави диригував народний артист України Віталій Скакун.
Усе разом – і музика, і характери героїв, і обрані ситуації – покликане донести до глядача й своєрідний підтекст задуму Олексія Коломійцева – тонкі паралелі між минулим і сучасним України. Особливе значення у цій площині виконує музичний номер "Зажурилась Україна", а також, як здається, вирішення сцени з карою Андрія. Спочатку Тарас Бульба відпускає сина з коханою, й вони обоє спускаються в зал, йдуть між рядами, стають частиною дня сьогоднішнього…
У виставі задіяний увесь колектив театру. Тож багатохвилинні оплески, якими завершився передпрем'єрний перегляд, були призначені кожному з них. Олексій Коломійцев не стримував сліз. Згодом в експрес-інтерв'ю на запитання, чому обрав для постановки саме повість Миколи Гоголя, зазначив: "Бо це – "моє", це – "наше". "Режисер задоволений, що відчув, як глядач відгукнувся на його історично-сучасні паралелі, і, здається, зрозумів, що новою подачею твору він хотів не епатувати, а знову стривожити-сколихнути, адже "…в Україні біда, в Україні лихо!"
Загалом робота над "Легендою про Тараса" тривала півроку, репетиційний процес – лише місяць. Єдине, що режисера останнім часом засмучувало, – це надто коротка тривалість доби. Втім, така інтенсивність роботи, за словами Коломійцева, для нього – стандарт. Враження від співпраці з полтавськими акторами Олексій Володимирович висловив лаконічно: "Вони – команда, і це – головне".
Отож можна, напевно, з задоволенням відзначити, що обіцяний гоголівцями на завершення театрального сезону сюрприз навіть перевершив очікування полтавців.
[1]