Цей масштабний загальний перепис проводився за велінням Катерини II. Царська влада хотіла точніше знати, чим володіє в Україні. Це необхідно було, щоб домогтися встановлення на наших землях такого ж порядкування, як і в інших регіонах імперії, швидшого, як зазначала цариця, "обрусения". Допомагало б також і збільшенню збирання податків із населення до казни. Чимало організаційних зусиль для здійснення цього заходу доклав тодішній президент
II Малоросійської колегії граф Петро Румянцев. Від його прізвища й походить назва перепису і документальних матеріалів.
Полтаві пощастило. У Центральному історичному архіві України в Києві добре збереглися матеріали проведеного в місті опису – 390 аркушів, досить розбірливо заповнених із обох боків типовим для другої половини XVIII століття скорописом. Вірогідно, їх занотували канцеляристи Полтавського магістрату Василь Бойко, Іван Дротенко, Іван Штепенко, Артем Тетервак. На жаль, у такому ж цілісному стані не збереглося матеріалів із інших полкових міст нашого краю – Лубен, Миргорода, Гадяча.
Опис проводила створена у вересні 1765 року в Полтавському полку спеціальна комісія. До неї входили унтер-офіцери російських Козловського і Курського полків, представники козацької старшини, писарі полкової канцелярії і міського магістрату. Очолював її секунд-майор Козловського піхотного полку Василь Путімцев. Полкове козацтво з листопада представляв бунчуковий товариш Василь Родзянко. Річ у тому, що місцеві урядовці дуже не хотіли брати участь у комісії. Передовсім тому, що її діяльність була дуже непопулярною і серед козацтва, і взагалі серед населення, яке небезпідставно побоювалось, що перепис призведе до посилення податкових поборів. Крім того, робота місцевих представників у ній не оплачувалася, до того ж нерідко вони зазнавали утисків від російських офіцерів. Приміром, значковому товаришеві Петру Морозу за наказом В. Путімцева було нанесено 400 ударів палицями, після яких він ледве оклигав.
У Полтаві опис провели відносно швидко. Почався він 1 листопада 1765 року, а завершився 3 лютого 1766-го. Всього було зафіксовано 1167 об'єктів – громадських споруд, дворів, підварків (себто господарств), пивоварень, кузень, садків. Як зазначає Ю. Волошин, за підрахунками на основі перепису, в Полтаві тоді налічувалося 6913 жителів, із них 3337 – чоловіки і 3576 – жінки. Щоправда, до цих даних не увійшли представники козацької старшини і духовенства. Тому можна припустити, що взагалі в місті проживало близько 7000 осіб. І за кількістю населення Полтава тоді не відрізнялася від інших полкових міст Гетьманщини.
Різноманітні питання міського життя вирішував здебільшого магістрат. Його приміщення стояло на Київській вулиці. Воно описане так: "Магистрат деревянной старой. В нем покоев жилих пять, да близ оного для канцелярий приежжающих генералитетов жилих покоев нових четири, да для их караулен старих покоев два. Да две стария для поклажи каморки. Писар магистратовий Григорий Рогуля". До складу цього управлінського органу входило 4 бургомістри, 4 райці, 4 лавники, писар. Керував ними війт, тоді – військовий товариш Петро Черниш. Крім війта і писаря, інші управлінці свої обов'язки виконували по черзі. Від різних податків і зборів 1765 року магістрат отримав до своєї скарбниці 483 рублі 60 копійок. Вони в основному витрачені на зарплату міським урядовцям, канцеляристам, міському лікареві, на придбання канцелярських приладь та протипожежного інвентарю. А протипожежній безпеці магістрат приділяв особливу увагу. Щоночі чергували 20 жителів, здійснювали обхід міста, слідкували, чи не виникла де вогненна загроза. Однак вберегтися не завжди вдавалося. Великі пожежі спопеляли Полтаву в 1705, 1709, 1758, 1771 роках.
На запит комісії магістрат повідомив, що з тутешньої фортеці в передмістя виходять 5 воріт – Київські, Мазурівські, Спаські, Криловські й Подільські. У центрі її розташовувалися полкова і судова канцелярії, двір полкової артилерії, полкова в'язниця, а біля Успенської церкви в описі вказано: "Близ оной церкви порожжее казенное место отгорожено ветхим забором, на котором лежат ядра и бомби артилерийского ведомства. Да близ оного пороховой погреб адин". Коштом міської влади були споруджені Жадківський і Грабинівський мости через Ворсклу. Коли вони зносилися, за полкові кошти були збудовані нові мости на палях.
Зі споруд своєю архітектурною особливістю у місті виділялися тільки храми. В описі згадані Успенська, Воскресенська, Миколаївська, Різдва Богородиці, Преображенська церкви, а до них додані схожі уточнення "деревянная, старая". Однак щодо Миколаївської, то зазначено: "…близ которой строится каменная новая". При церквах, як правило, існували шпиталі для калік та жебраків, проводилося навчання дітей грамоти.
Як бачимо, тоді Полтава нагадувала звичайне українське село, яким його відображали художники XIX століття. Вельми точну характеристику місту дав французький граф Сегюр, який перебував у Росії в 1785–1789 роках: "Полтава – маленьке містечко, погано укріплене, вельми мало заселене, яке не може запропонувати ані будівлі, ані пам'ятника, гідних, аби на них спиняти взір…"
Описували подвір'я та тих, хто там жив, члени комісії по вулицях. Офіційних назв цих міських магістралей тоді не існувало. Традиційно головні вулиці йменувалися від фортечних воріт, до яких вони простягалися, та від церков. Їхні назви вище наводилися. До них ще можна додати Староринкову, Золоту, Купецьку, Шкільну (там розташовувалася школа при Преображенській церкві, де навчав дітей грамоти Іван Шибецький). Свідченням нашої глибокої поваги і шани до предків стало б повернення цих назв нашим давнім вулицям, які нині носять наймення більшовицьких діячів або їхньої політичної термінології. Згадуються ще подвір'я полтавців у відомих і нині Здихальному, Кобищанському, Клітному, Очеретянському ярах, на вулиці Луговій, на Кінській площі.
Але більшості тогочасних вуличок і провулків переписувачі давали свої умовні назви, які в основному походили від імен (Андріївська, Василівська, Григорівська, Данилівська) або були пов'язані з релігією (Соломонівська, Архангельська, Богословська, Мойсеївська, Іудинська). На честь цариці одна з вулиць була найменована Катерининською. Вважається, що це нинішня Рози Люксембург.
Разом із переписувачами давайте завітаємо в одну з хат на правому боці Успенської вулиці: "Двор вдови дьяконици Агафьи Яковлевой дочери Котляревской. В нем покоев жилих для хозяев два, амбар адин, сарай адин. У ней дети: Петр Иванов вроде шеснатцат лет и Яков одинатцати лет, кой еще никуда неопределен, здорови. У нее во услужении работниця одна, девка Афимка Иванова дочь отроду пятнатцать лет, здорова. Нанимается погодно в год за два рубли, да холстини на одну рубашку в год, да сверх всего того платье и пища хозяйское. Жительство имеить здавна на церковном месте, которое умерши муж ее в 751-м году июля 26-го дня купил у зятя умершего полтавського протопопа Дан
или за двадцат за сем рублев за пятдесят копеек. О чем с купчей подлинная копия присем сообщается. Промислу и торгу никакова неимеит. Принадлежности имеит купление умершим ее мужем в 749-м году сентября 6 дня у брата его роднаго Василья Котляревского иерея Ярославского двор и лужок з лозами да поля за урочищем Татаркою в разстоянии от города Полтави за рекою Ворсклою верстах в четирех. Некоих оним умершим мужем моим продано показанное поле за Татаркою полтавському сотнику Семену Кулику, в котором году, того неупомню. Подканцелярист Петро Котляревский вместо матери своей, по ея велению, руку приложил". Про Петра тут ще є примітка: "И которой находится в Полтавском магистрате подканцеляристом".
Прізвища Петра, а особливо Якова Котляревських ще не раз фігурують у матеріалах опису, бо переписувачі часто брали їх із собою, щоб розписувалися за неписьменних. Ну, а на згаданому подвір'ї ви і нині зможете побувати, відвідавши меморіальну садибу нашого славного земляка Івана Петровича Котляревського.
Звісно, були в місті й значно багатші садиби, ніж у вдови Гафії Яківни, бабусі видатного письменника. Приміром, чимало місця у цій публікації зайняв би перелік власності полкового судді Григорія Сахновського та наймитів, котрі на нього працювали. На Криловській вулиці зафіксовано й двір, що належав генерал-фельдмаршалу Олексію Розумовському, брату останнього гетьмана Кирила Розумовського. Там тоді йшло спорудження будинку "для приезда его сиятельства покоев пятнадцять, людських шесть, конюшня одна". Далі зазначається, що цьому вельможі ще належали й інші двори в місті, а також село Ковалівка, частини сіл Куклинці, Мачухи, Федірки та Івашки.
Звичайно, у більшості рядових полтавців статки були зовсім скромними. Так, про подвір'я козака Полтавської сотні Федора Шаповала, що розташовувалося на правому боці Яковлевої вулиці, якщо йти від Криловських воріт, засвідчено: "В нем одна жилая хата. Ему от роду сорок лет, его жена Аграфена Михайлова пятидесяти лет. У них сын Федор пятнадцяти лет, дочь Аграфена шести лет, здорова. А о протчем покажет в комисии. Вместо Федора Шаповала неграмотного, по его прошению, полковой канцелярии писець Пархом Момот руку приложил".
Серед міських жителів у описі згадано 12 чоловік з оригінальним прізвищем Шмаровоз – представників різних соціальних прошарків – козаки, посполиті, наймити, ткач. А ще записана і козачка, 25-річна вдова Марія Шмаровозка. Вона мала хату на Подільській вулиці й п'ятирічного сина Юхима.
У тодішніх наших земляків зустрічається чимало прізвищ, які й нині поширені в Полтаві. Отож ця книга може стати у великій нагоді тим, хто цікавиться своїм родоводом. Водночас дуже помітною є наявність у місті значної кількості прибулого люду. Здебільшого то наймані працівники, родом із навколишніх сіл і хуторів. Це свідчить про те, що і того часу міграція населення була досить значною.
Полтава була не тільки оборонним, адміністративним, а й впливовим ремісничим центром. У місті тоді налічувалося
7 цехів: бондарський, гончарський, ковальський, кравецький, різницький, ткацький і шевський. Магістрат ще намічав утворити дігтярський, соляницький і калачницький цехи. Але в наймах у старшин та купців працювало ще й чимало партачів – так звали ремісників, котрі не входили у цехові об'єднання. Відомі нам із художньої літератури "питейные заведения" корчма, шинок, трактир у описі не згадуються. Але не варто вважати, що тодішні полтавці неухильно дотримувалися тверезості. Напоями з підвищеними градусами їх забезпечували місцеві пивоварні, винниці, купці. Так, на берегах річечки Полтавки діяли пивоварні, які належали військовому товаришеві Йосипу Висоцькому, полковому судді Григорію Сахновському, полковому обозному Андрію Руновському, винниця купця Прокопа Попенка.
Взагалі в місті купецький прошарок був вельми впливовим. Зокрема на Купецькій вулиці описана садиба Петра Саєвського, в якій "жилих покоев для хозяев четире, людських один, амбаров три, конюшня одна… Промисл и торг имеють, отпущает за границу в Шлезию рогатой скот, куда и сам ездит, а остуда вивозит разние товари, которие и продает обтом по разним ярмонкам и торгам… В капитале имеет до трех сот рублей". На тій же вулиці жив і купець Петро Бобров, виходець із Росії, одружений на Явдосі Даниловій, першій дружині купця Василя Павленка. Капітал Боброва оцінений в 500 рублів: "Торг и промисл имеет: возит в Крим и в Польшу разние мелкие товари. Куда и сам ездит, а оттуда вивозит разние бакалий и виноградное вино. И с коих бакалий продает обтом, по разним ярмонкам и торгам, а вино продает в том жени его доме ведрами и квартами. А жена его с показаною сестрою ее вобще продает из оного же дому горячое вино чарками, которое они покупают ведрами у тутошних разних обивателей". Ці та інші купці володіли також і різноманітними земельними ділянками поза містом: хуторами, сіножатями, лісами і т.п.
Безперечно, це короткий і побіжний огляд дуже значного за обсягом історичного джерела. Воно дає можливість глибше проаналізувати різні особливості населення Полтави 60-х років XVIII століття: соціальний, майновий, віковий і сімейний стан, географію походження тощо. І думається, у ближчому майбутньому це й зроблять наші історики.
[1]