Тільки протягом останніх 15–17 років зникло з карти краю понад 50 сіл. Ще 500 населених пунктів нині можна вважати депресивними, тобто такими, що не мають перспектив розвитку. Більш ніж у 100 селах мешкає по 10–15 жителів, у 50-ти – по 5, чимало й таких сіл, де залишилися доживати віку 1–3 жителі.
– Ми щорічно “списуємо” кілька населених пунктів, тому що там немає вже навіть хат чи інших будівель. У сільській поселенській мережі області нині є 56 тисяч садиб, у яких немає постійних жителів, з них 12–15 тисяч тих, де люди проживають тільки у літній час, – розповідає начальник головного управління Держкомзему в Полтавській області Григорій Шарий. – Зміни меж у частині розширення (тобто вони розвиваються) за останні 25 років потребують 420 населених пунктів із загальної кількості 1876 населених пунктів поселенської мережі Полтавщини.
Безумовно, викликано це економічними чинниками, а конкретніше – відсутністю бюджетоутворюючих підприємств. Якщо свого часу це був хутір, то був і хутірський уклад, там жили селяни, які мали землю, вели хутірське господарство, або, як його називають у Європі, фермерське. Якщо в радянські часи це був відділок сільгосппідприємства, то там були ферма, тваринницькі приміщення, робочі місця, виробничий і рільничий підрозділи, автогараж. Нині у 107 сільських радах (це приблизно 357 населених пунктів) немає жодного фермерського господарства. Тобто цей бюджетоутворюючий елемент відсутній. Господарські двори (в будь-якому вигляді, де є хоча б одне робоче місце) відсутні у половині сільських населених пунктів області, наголошує Григорій Шарий. Тобто селяни пораються тільки в особистому підсобному господарстві. Такі населені пункти перспектив розвитку не мають, бо немає робочих місць – і це головне для селян. На жаль, зникають села з прекрасною інфраструктурою навіть у приміському Полтавському районі, й тільки через те, що людині ніде працювати й немає джерел матеріального забезпечення.
Варто додати, що загалом в області не мають постійної роботи майже дві третини сільського населення.
***
У цілому в селах живуть понад 15 мільйонів громадян України – майже третина населення держави. Половина з них – працюючі люди, чверть – діти. Такі дані Державного комітету статистики. Живуть селяни здебільшого в умовах дефіциту матеріальних та соціальних благ, адже левова частка Державного бюджету залишається в містах, села отримують аж ніяк не третину від нього. А спроби змінити баланс наштовхуються на мовчазний спротив у Верховній Раді, говорить народний депутат України Іван Заєць. Він зазначає, що законопроекти на підтримку села не ухвалюються, бо в сіл, на відміну від міст, немає потужного лобі.
Як поліпшити умови життя селянина? Ідей багато. Екс-міністр аграрної політики Олександр Баранівський, наприклад, вважає, що село вийде з кризи, коли буде створено цивілізований ринок оренди та продажу землі. “Має бути законодавча база, яка захистила б і того, хто продає землю, і того, хто хоче її купити”, – каже він. Народний депутат Іван Заєць зазначає, що село врятують фермерські господарства. “При фермерському шляху розвитку прибутки від землі та сама земля зосередяться в руках українців. Півтора мільйона фермерів в Україні має бути!” – наголошує депутат. Академік Костянтин Ситник закликає лобіювати економічні інтереси села. “Із завтрашнього дня, – каже він, – треба негайно припинити поставку в Україну імпортного м’яса!” Заступник міністра регіонального розвитку Анатолій Ткачук вважає, що село врятують дороги. “Оптимізувавши дороги, можна оптимізувати всю бюджетну інфраструктуру села і підтримати те, що може розвиватися”, – зазначає посадовець. “Мої батьки все своє життя прожили в селі, тут народився і я, тут нині мешкає моя сім’я, тож не з чужих вуст я знаю, яке воно – життя селянина. Це праця від зорі до зорі, бездоріжжя, надто восени й ранньою весною, відсутність елементарної медичної допомоги й автобусного сполучення з райцентром… На моєму віку вже навряд чи можна очікувати позитивних змін у селі, а от для дітей хотілося б кращої долі…” – розмірковує мешканець одного із сіл Зіньківського району Микола Дуденко.
Загалом же для порятунку села вкрай необхідна єдина державна стратегія – з цим погоджуються усі фахівці. Бо поки в Києві чубляться за владу, сільське населення України скорочується на 150 – 200 тисяч осіб за рік. Якщо зволікати й далі, то рятувати незабаром буде нікого.
***
Повертаючись до питання про ринок землі, варто згадати, що в 1980-х – на початку 1990-х років, за часів колективного господарювання на землі, українське село немовби отримало нове дихання. Колгоспи-мільйонери й навіть середняки щедро інвестували розвиток соціальної інфраструктури, в населених пунктах будувалися житло, школи, спортмайданчики, будинки культури… У село поверталася молодь. Саме з розвалом усталеної системи господарювання почалася й руйнація села, чому певною мірою сприяло й розпаювання колгоспних земель. Шалена інфляція й тимчасовий безлад у сільгоспуправлінні зробили свою справу. Через брак обігових коштів для розрахунку за грошові позики була практично знищена галузь тваринництва. Оскільки обробляти власні земельні паї було нічим, селяни здебільшого здавали їх в оренду. Чимало орендарів поспішали спершу наповнити власні кишені, а вже потім дещицю віддати громаді, відтак і почали в селах закриватися клуби, бібліотеки, заклади торгівлі, з’явилися безлюдні й занедбані людські оселі…
Доцільним видається запитання (хоча воно і є риторичним), чому ж тоді в країнах Заходу за повної відсутності колективних форм господарювання ситуація із розвитком соціальної інфраструктури зовсім інша?
Чи змінить ситуацію ринок землі? Якщо творці цього закону й чимало чиновників, а також власники земельних паїв, яким вони дісталися у спадок, із нетерпінням чекають зняття мораторію на продаж сільськогосподарських земель, то ті, хто працюють на землі, очікують запровадження ринку земель із острахом.
– Земельний пай нині для мене є хорошою підмогою, – каже Михайло Прокопчук із Шишацького району. – Це і якась додаткова копійка, й зерно для утримання домашньої худоби та птиці. Але моя земельна частка знаходиться всередині великого земельного масиву, і якщо паї сусідів купить один і той же власник, то виходить, що мені теж доведеться продати свій наділ. І хоча я робити цього не хочу, та хіба в нас хтось рахується із думкою простих людей? – бідкається селянин.
***
Власну думку з приводу набуття чинності Закону “Про ринок земель” має начальник головного управління Держком
зему в Полтавській області Григорій Шарий.
– Я не прогнозую масової купівлі паїв фізичними особами, тим більше для сільськогосподарського виробництва. У 1998 – 1999 роках згідно з указами Президента України Леоніда Кучми було надано право купівлі землі. В нашій області продано лише 210 земельних паїв із 350 тисяч. Паї не викупили навіть поблизу хорольської траси, прилеглої до автостради Київ – Харків – Должанський, – зазначає Григорій Шарий. – Якщо продаж тієї чи іншої ділянки тягтиме за собою зміну цільового призначення сільськогосподарських земель, під інвестиційний проект, наприклад, до певної міри можлива купівля земель. Але оскільки з числа покупців виключено юридичних осіб, то Закон “Про ринок земель”, як на мене, дуже звужений. Адже ми забуваємо про те, що нам треба розвивати нафтогазову й металургійну промисловість. А як вона розвиватиметься, якщо землю може купувати тільки фізична особа? По суті, потенційний інвестор незрозуміло яким чином має надати кошти органам місцевого самоврядування, а потім органи місцевого самоврядування для громадських потреб та інших цілей викуплять паї у їх власників і нададуть цю земельну ділянку в оренду юридичній особі, яка хоче будувати підприємство чи інший об’єкт. Але ж ми повинні формувати нормальний інвестиційний клімат і нормальні інвестиційні умови. До того ж такого ступеня розораності земель, який існує нині в області, не повинно бути. Це раніше вели екстенсивне землеробство, яке потребувало додаткової робочої сили, нині ж ситуація змінилася кардинально. З іншого боку, ринок земель сформований у частині економічного руху землі за рахунок оренди. В тому числі й на 49 років – таких угод приблизно 10 відсотків. Я думаю, що кінцева редакція Закону “Про ринок земель” буде дуже виважена, й держава зарегламентує ринок земель.
Чималий обсяг робіт мають виконати законотворці після прийняття зазначеного закону. А саме: треба буде приймати Закон “Про державний іпотечний банк” та вносити зміни або формувати нове законодавство про дієвих осіб, які працюють в аграрному секторі. Тобто закони про сільськогосподарську діяльність, про сільськогосподарські підприємства. Адаптувати ці закони до державної регуляторної політики в галузі земельних відносин, вважає Григорій Шарий.
Наступний блок питань – це охорона земель. Використання земель в оренді й бажання отримати від цього надприбутки спричиняє в багатьох випадках погіршення їх фізичних властивостей, а невнесення органіки – пониження якісного складу грунтів. У державі нині відсутні економічні стимули для конкретних землевласників чи землекористувачів, аби ті дбали про підвищення родючості грунтів, як відсутні й економічні санкції до тих, хто призвів до погіршення родючості. Якщо ми входимо в ринок, мали бути б розроблені ринкові механізми й важелі впливу на землевласників і землекористувачів.
Реєстрація юридичних осіб має бути тільки там, де знаходиться земельна ділянка. Тоді податки сплачуються у селах, а не в Києві, Харкові, Одесі, в офшорах і поза ними, розповідає Григорій Шарий. Обов’язковим є узгодження виробничої інфраструктури з поселенською мережею, узгодження кількості землі з кількістю поголів’я худоби та органічним землеробством, з підвищенням родючості землі та іншими факторами, які б на це впливали позитивно, і створення робочих місць. Хто має землю, тим більше бере державну землю в оренду, той має створювати робочі місця.
Варто зазначити, що районні державні адміністрації на Полтавщині ідуть цим шляхом, вони узгоджують передачу земель запасу з розвитком тваринництва, з соціальними платежами. На думку Григорія Шарого, земельний платіж до бюджету сільської ради має становити 1% від нормативної грошової оцінки вартості землі – це 115 гривень за гектар, з індексацією – майже 200 гривень. При середньому розмірі земель сільради близько 5 – 7 тисяч гектарів це буде мільйон і більше гривень. Такий бюджет дозволить сільській раді утримувати дитсадок, комунальне підприємство, розвивати соціальну інфраструктуру.
– Усе йде від землі й від земельних платежів. Ні на яких дотаціях ніхто в економічний рай не потрапить. Полтавська область утримує у багатьох випадках поселенську мережу, розвиваючи тваринництво, утворюючи робочі місця. На сьогодні це позитиви, але цей рух не набув у державі масового економічно-соціального впливового характеру. Якщо будується 10 – 15 тваринницьких комплексів на 1800 сіл, то це мізерний економічний і соціальний вплив. Якби будувалось 150 на 1500 сіл – це те, що потрібно, – вважає начальник головного управління Держкомзему в Полтавській області Григорій Шарий. – Якщо ж економічний чинник менше 3 відсотків, він не впливає на загальну тенденцію, і його можна взагалі не брати до уваги. Але кроки ці треба робити, і я вважаю, що прийняття Верховною Радою України Закону “Про ринок земель” в цілому позитивно вплине на соціально-економічний розвиток села, бо це змусить державу привести до цивілізованого стану Земельний кадастр та Державний реєстр землевласників і землекористувачів, на якісно новий рівень управління державними землями перейде Державне земельне агентство. Буде сформована реальна ціна на землю, й вона підлягатиме реальному оподаткуванню. А звідси – реальні місцеві бюджети й відповідні видатки, що має забезпечити розвиток інфраструктури населених пунктів.
***
Село з побоюванням очікує на запровадження Закону “Про ринок земель”. Адже численні експерименти, які впродовж десятиліть проводилися над селом і селянами, засвідчили, що інтереси простої людини від землі залишаються, як правило, поза увагою мудрих мужів-законотворців, а тим паче – скоробагатьків. А отже, селяни знову опиняться один на один зі своїми проблемами, які неодмінно виникатимуть із впровадженням “великомасштабного руху землі”. І хто від цього виграє?..
[1]