Сьогодні ця доля сама виконує для Людмили Іванівни своєрідну місію, винятково приємну й світлу, – спонукає людей, які в різний час ставали героями її газетних публікацій, а ще раніше – радіопередач, набрати на телефоні номер журналістки, а то й особисто завітати до редакції – з букетами й найщедрішими побажаннями, адже 8 червня Людмила Даценко відзначає симпатичну річницю.
"І хто ж це тут листи у нас пише?" – водночас і дивувалась, і нахвалювала п'ятирічну дівчинку тітка-поштарка, дістаючи зі своєї товстелезної сумки черговий конверт із відповіддю для малої Людмилки. Прагнула через те раннє писання-листування більше спілкуватися, згадує Людмила Іванівна… Сьогодні номери "Зорі Полтавщини" з її публікаціями несуть людям вже інші листоноші й до інших сіл, адже рідні Конини давно не значаться на карті Зіньківського району. Залишили по собі тільки спогади, котрі так зворушливо, як тулився колись і сам хутірець між лісом та полем, туляться тепер десь між душею і серцем… Барвистих спогадів – справжній розмай, але ті, що з найдорожчих, – по-жіночому меланхолійні: дихає, мов жива істота, вранішньою імлою спорожніле осіннє поле, палає, мов у багатті, сірий безлистий ліс – це за ним тільки прокидається могутнє сонце, а крихітній дівчинці вже давно не до сну – вони з мамою несуть додому в'язку дровець…
Перша публікація у районці – маленька творча перемога маленької п'ятикласниці. Втім, захоплювало в той час активістку-школярку й інше заняття – шахи! Пізніше була з цього виду спорту навіть чемпіонкою Зіньківського району. Можливо, звикнувши з хутірського дитинства, що "шлях до знань" – це не стільки книжна метафора, скільки у буквальному значенні неодмінна кілометрова відстань, то і збільшувала її надалі з розмахом. Якщо до початкової школи ходила з Конинів через поле, то за вищою освітою поїхала аж до Москви, навчалася в інженерно-будівельному інституті.
Як і більшість на той час молодих-завзятих, знайшла застосування своїм організаторським та творчим здібностям на комсомольській роботі. Згодом неабияку школу пройшла на посаді секретаря комсомольської організації Полтавського домобудівного комбінату. Але переломним у житті став 1994 рік. Все почалося з такої, здавалося б, буденної і для багатьох малопомітної події – Людмила Іванівна, на той час економіст обласного управління юстиції, почула по радіоприймачу оголошення про вакантну посаду кореспондента на полтавському радіо… Їй дивувались, її не всі розуміли, адже зміни були кардинальні: після обов'язків, що потребували неабияких скрупульозності та сумлінності, поринула у роботу, яка вимагала передусім оперативності, блискавичної інтелектуальної реакції, експромту, а ще – нескінченних відряджень, записів на магнітофон-"репортер", ведення прямих ефірів… А вона раділа, що знову опинилася у вирі подій, що кожен новий день став несхожим на попередній.
– З особливими почуттями зберігаю "мікрофонні папки" деяких своїх передач, – говорить Людмила Іванівна. – Відкриваю й за кожним рядком тексту бачу, як ми з колегами творили, – інтонації, музика… Назавжди незабутньою лишиться для мене робота над передачею, присвяченою тоді ще замовчуваній, табуйованій історичній постаті гетьмана Івана Мазепи "Не вмре, не загине", адже працювала над нею пліч-о-пліч з таким відомим звукорежисером, як Леонід Сорокін та народним артистом України Віктором Мірошниченком, світла йому пам'ять…
Опановувати мистецтво радіожурналістики по-різному – в залежності від своїх посад і характерів – Людмилі Даценко в той час допомагали такі аси радіожурналістики, як Раїса Петрівна Самойленко, Віра Олександрівна Чазова, на жаль, нині покійна Надія Костянтинівна Штельмах…
А згодом не забарилися роки й чергових творчих пошуків у професії – Людмила Іванівна долучилась до створення довідника "Хто є хто на Полтавщині" (2004–2006), засвоювала особливості телевізійної журналістики. Пізніше в обласній газеті "Село полтавське" штудіювала специфіку роботи агропромислового комплексу. Головні ж журналістські напрацювання в цій темі пов'язані з черговим етапом у професійному житті – це репортажі, статті, нариси, написані Людмилою Даценко вже на посаді редактора відділу АПК Всеукраїнської громадсько-політичної газети "Зоря Полтавщини".
– Мої колеги знають, що гострих, болючих, несподіваних та й просто цікавих граней у цій темі стільки, що й не злічити, – продовжує Людмила Іванівна. – Люблю поїздки в глибинку до приязних і завжди відвертих людей з будь-якого приводу – проблема це чи святкова подія, а з іншого боку – вдячна професії за можливість ближче познайомитися з тими, на кого прості селяни мають надію, з керівниками, які змогли й у роки найтяжчої кризи зберегти своє господарство, – це, зокрема, Герої України Іван Балюк, Олександр Коросташов, Тетяна Корост, Семен Антонець. Із захватом спостерігаю за масштабністю міжнародної виставки "Агро" в столиці, але ще більший заряд отримую, опинившись у полі під час посівної, коли бачу, як у землю лягає зерно…
Багато передплатників "Зорі Полтавщини" знають Людмилу Іванівну ще й як редактора додатка "Зустріч", через який самотні шукають свою половинку. Друзі – як щиру поціновувачку в усі часи злободенної поезії Володимира Висоцького, колеги – як приязну і чарівну жінку, завжди щедру на добре слово поради й підтримки.
Щастя Вам, шановна колего, нових творчих злетів і душевного затишку бажають усі зоряни.
[1]