Увесь правічний світ у свіжішій за ранкові роси зелені знову стає молодим. А сонце все більше нагадує золотий млин: грає променями, неначе вітряк крильми, й засипає землю перемеленим у своїй живій печі теплом.
Хвилююче, до душевного трепету, відчувається, як солодко пахне земля: пророслим зерном, життєдайною вологою і нашими сподіваннями – на теплі веселкові дощі, на погідні дні й щедрі врожаї. Споконвіків весна була й залишається величальною піснею людській праці, передусім невтомним селянським рукам, адже їхнє досягнення – виростити з маленького зернятка хлібний колосок – ніколи не перевершать жодні винаходи й відкриття. Полонить яснішими за світанки дівочими поглядами, зачаровує усмішками, від яких серце відкривається, як весняний тюльпан, – пелюстками мелодій, найсвітлішими кольорами почуттів…
[1]