Вона дивиться на мене, а я розмірковую над тим, куди ж дівати корову, якщо переберуся до міста. Отим зарізякам, котрі гасають попід дворами з брудними причепами, не віддам, а покупця доброго ще треба знайти. Хоч із собою забирай. А куди?
Подруга каже: в місті у газетах часто друкують оголошення про те, що старенькі самотні люди згодні віддати житло, аби їх хто доглянув до смерті. А я що? Дітей виростила, одружила. Хіба я ледарка, не наварю немічній людині борщу, не куплю хліба?
Раноранесенько виходжу на перший автобус до Полтави. У місті вулицями поспішають люди. Багато їх! Чи з’їхалися, як і я, шукати кращого життя? Купую рекламну газету. Ось на останній сторінці те, що мені потрібно. З телефонами, а в одному оголошенні бабця навіть адресу вказала. Підкреслюю ось цей телефон. І цей. І цей.
… Двері відчиняє ще не старий чоловік. В обличчя б’є застояним духом чужого дому. З жахом думаю: як я тут житиму? Господар трохи накульгує. Самотній, одруженим не був, мати кілька років тому померла. Ногу втратив на виробництві, тепер ось – протез. Хоч і не старий іще, скоро сімдесят, але взимку важко ходити в магазин по хліб, до аптеки по ліки. От якби трапилася яка хороша жіночка…
Пропонує випити чаю, порається біля плити. Квартира однокімнатна. Де ж проживатиме “порядна людина”, котра доглядатиме господаря? Він дістає чайничок, бере пакетик (ну дуже таки дешевого чаю) і пучечкою сипле дрібку заварки. Обхоплює стару каструльку ганчірочками, вливає окріп у чайник і накриває тими ж ганчірочками. Мене вже все дратує – стара клейонка на столі, алюмінієві нечищені ложки, жалюгідна підлога.
А як же квартира у спадок?
– Це я купив чайник на розпродажу, всього за одну гривню, – хвалиться він.
Удаючи, що п’ю чай, усе ж переводжу розмову. Де мені жити, якщо досягнемо згоди, чи сплачуватиму за житло і як юридично посвідчуватимемо домовленість? Господар кашляє. Сипле компліментами. Мовляв, ти і подобаєшся мені, й нетовста, і різниця у віці всього 15 років. Він візьме мене до себе, а доки житимемо разом, придивиться, чи варта я його дарунку.
– Ну, а коли відчую, що помиратиму, то перепишу вже квартиру на тебе, – зітхає важко.
Дякую за чай і йду до дверей. У вухах настирно дзвенить: житимемо разом… житимемо разом… Під ногами єхидно пищить старий лінолеум, а у спину липне слиняве:
– Заходь іще. Ти мені наравися. Хароша така жіночка… І фігурка нічого…
Свіжий вітер! Мов хтознавідколи не була надворі. Просторо, гарно, весело. Навіщо мені той скнара зі своїм чайничком? Приставатиме. Піду краще до бабці.
Підійшла до будинку за вказаною адресою. На третьому поверсі зустрілася мені жінка з “мусорним”, як у місті кажуть, відром. Спинилася, зміряла мене поглядом:
– Мабуть, до баби йдеш на квартиру? Не йди, голубко, до неї! Та вона з усіма тут пересварилася, племінницю по судах затягала. Не йди, бо лиха не обберешся!
Мені вже нікуди не хотілося йти, проте була ще одна адреса. І малесенький промінчик надії: а що, коли…
Цього разу мені відчинив дідусь із ціпком. Теж кульгав. Та квартира була двокімнатна, і я не без затаєної радості вже обрала собі он оту маленьку спальню. Облаштую її, квіти поставлю! Господар не нав’язуватиметься – йому вже 81 рік. Дружина померла двадцять років тому. Хороша пенсія, будинок у райцентрі, ще водить власний автомобіль. Траплялися в його житті й корисливі люди. Одній допоміг оплатити навчання в інституті, так вона ще й обікрала.
– Що ж вона, часто в квартирі була чи родичка далека? – цікавлюся осудливо, вже не як чужа.
– Їй 21 рік, – пихкає димом господар. – Жили ми з нею…
Замовкаю. Моя остання надія гасне.
– А як мені бути? – таки доскіпуюся про своє. – Я буду квартиранткою, техробітницею…
– Та спати зі мною треба ось тут! – дідусь ляскає долонею по ліжку. – Ти що, сама не понімаєш?
Не втримуюсь від сміху. Над собою, над своєю затією, над дідовою пропозицією.
– А не боїтеся померти при ділі, так би мовити?
Він замовкає, гасить цигарку. Раптом двері відчиняються і влітає міцна енергійна дівчина. Кидає речі на стілець і гнівно кричить:
– Ти що? Подзвонити не міг?
Далі я не чую. У мене останній рейс автобуса. Лечу на крилах. Радість – як від мільйонного виграшу! У мене є мій дім, у мене є все! Моє, рідне!
Я – вдома.
Тамара ГОЛОБОРОДЬКО.
с. Романівка
Глобинського району.
[1]