- Зоря Полтавщини. Громадсько-політична газета - http://www.old.zorya.poltava.ua -

Андрій РИКУС: “Гірничу справу обрав назавжди”

З 2009 року Андрій Рикус – генеральний директор Біланівського ГЗК, і тепер його ім'я фігурує у публікаціях переважно в цьому контексті.

У тіні традиційно залишаються багатолітній трудовий досвід виробничника-гірника, наукова робота. Тож сьогодні на сторінках "Зорі Полтавщини" – знайомство зблизька.

Юний конструктор

– Моя мала батьківщина так само, як і теперішнє рідне місто на Полтавщині, – на березі Дніпра. Це Верхньодніпровський район Дніпропетровської області, дитинство минуло у селі Щурівка, а юність – уже в райцентрі, оскільки наше село потрапило в зону затоплення водосховищем під час введення в експлуатацію Дніпродзержинської ГЕС, – ми були серед переселенців. І, зауважте, це дуже важливий факт у моїй біографії: я не з чужих слів і переживань розумію людей, які будуть переїздити у зв'язку з будівництвом Біланівського ГЗК.

 У Щурівці ріс, як і всі сільські діти: рано почав допомагати батькам по господарству, адже хоч вони й працювали на залізниці, город та худобу, звісно ж, тримали. З чого інакше було б і самим виживати, й сумнозвісний продуктовий податок державі здавати. Пам'ятаю, яким особливим голосом у селі вимовляли слово "фінагент", це посада людини, котра слідкувала, чи, бува, не приховують чого господарі в своїх коморах від держави.

Десь років із дванадцяти влітку йшов на колгоспні роботи – воду в поле возити, полоти. Щодо навчання в школі, то воно давалося легко, був майже відмінником, не завжди належною була тільки поведінка: як і всі хлопці, завжди кудись та й втрапляв. Дуже мріяв, щоб батьки купили гармошку або баян – і співати люблю, і бачив, яким авторитетом у молоді користувались хлопці з таким інструментом у руках. Але нам "музика" була не по статках. Тож розважався інакше – першим моїм власноручним конструкторським творінням був детекторний приймач, він "ловив" одну чи дві радіостанції й працював без живлення, за рахунок енергії радіохвилі. Потім були й більш серйозні конструкції.

 – Це захоплення стало визначальним у виборі майбутнього фаху?

– Так, вуз обирав за єдиним критерієм: наявність енергетичної спеціальності. Але перша спроба вступити до Дніпропетровського гірничого інституту не вдалась. Пішов працювати на Верхньодніпровський машинобудівний завод електриком, потім – слюсарем. І, до речі, ніколи не вважав цей рік згаяним.

У 1965 році став студентом уже обраного гірничого інституту. Звісно, спогади про період навчання пов'язані не тільки з лекціями-семінарами, у вільний час ми з товаришами намагалися хоч якось підзаробити. У гуртожитку навіть сформувалася наша "бригада", ми постійно їздили по залізничних станціях і розвантажували вагони. Я був за бригадира, комендант гуртожитку – за зв'язкового. Ми залишали його робочий телефон всюди, де могли знадобитися наші руки та спини.

– До Комсомольська працювати потрапили за розподілом?

– Майже, бо все-таки певний вибір у мене був: Орджонікідзевський ГЗК, підприємство в Узбекистані (відразу з високою посадою і зарплатою) та Полтавський ГЗК. А я, до речі, про цей останній нічого й не знав. На яку пропозицію пристати, вирішували вдвох із дружиною Людмилою. На той час ми вже очікували поповнення. Далеко їхати від рідних місць не хотілося. Щодо Комсомольська, то, як тільки дізнався, що він також на березі Дніпра, відразу ж зібрався на екскурсію – теплоходом, "Ракетою". Місто тоді було втричі меншим, ніж нині, та й розбудова ГЗК була ще попереду. Через місяць уже працював тут начальником зміни шламового цеху. Невдовзі до мене перебралася і дружина. Для неї було важливо, щоб наша дитина народилася вже саме в Комсомольську.

Виробничі рішення

– Андрію Олексійовичу, Ви понад 20 років працювали в управлінні капітального будівництва підприємства, тобто брали безпосередню участь у розбудові як ГЗК, так і самого Комсомольська, адже комбінат є містоутворюючим…

– Коли тривало розбудовче становлення комбінату, я п'ять років не мав відпусток. Якось переглядав свої тогочасні робочі записи: 150–200 питань доводилося вирішувати щодня. Гірничо-збагачувальний комбінат – це ж надзвичайно складний об'єкт. Пригадати хоча б, як на схилі кар'єру, де був дуже великий потік підземних вод, будували конвеєр для подачі руди зі стометрової глибини на поверхню (циклічно-поточна технологія) – багато спеціалістів не вірили в реальність цього проекту. Але конвеєр відпрацював, як йому і належить, – понад два десятиліття. Всі, кому в ті роки доводилось ухвалювати серйозні виробничі рішення, знають і про те, наскільки ми завжди були обмежені в строках: "партія сказала", тож не до зволікань, працювали майже цілодобово.

У 1987 році мені присвоїли звання заслуженого металурга України, в першу чергу це була оцінка стабільної роботи комбінату. Підприємство вийшло на високі показники з виробництва, тому мій внесок у колективну справу й помітили. Але цікавішою та власне дуже дорогою мені є історія з іншою відзнакою – у грудні 1986-го я отримав орден "Знак Пошани", а через кілька тижнів поїхав відвідати маму у Верхньодніпровськ. Вона, звісно, зібрала на стіл та й зізналася, що маємо приємний привід відсвяткувати: несе й показує мені… орден "Знак Пошани". Її нагородили на два тижні раніше, ніж мене. 46 років вона віддала роботі в санаторії "Славутич".

В управлінні капітального будівництва Полтавського ГЗК я пройшов шлях від інженера до заступника начальника, тож маю причетність до будівництва у Комсомольську дуже багатьох об'єктів і поза межами комбінату – житлових будинків, шкіл, дитсадків…

– За роками стабільності й бурхливої розбудови підприємства настали й кардинально інші часи…

– Так, довелось тримати удар. 1994-го мене призначили заступником генерального директора ГЗК з виробництва. То справді був дуже тяжкий період: спад виробництва, брак обігових коштів, не вистачало ні дизпального, ні газу, ні електроенергії. Як було в таких умовах хоча б підтримувати роботу комбінату, десяти тисяч його працівників? Мушу сказати, що багато трималося на взаєморозумінні виробничників. Досі вдячний тодішньому керівникові Кременчуцького нафтопереробного заводу Володимиру Матицину, до якого я одного разу змушений був прийти зі словами: "Допоможіть, будь ласка: у нас закінчується дизпальне&
hellip;" Довгих перемовин не було. Володимир Матицин пішов нам назустріч.

Тоді для багатьох підприємств співпраця на "давальницьких" умовах виявилася рятівною – грошей ні в кого не було. Нашими партнерами стали саме Кременчуцький нафтопереробний та Рубіжанський хімзавод (Луганщина): перший забезпечував рубіжанців сировиною, з якої вони виготовляли такі необхідні для ГЗК спеціальні матеріали. Певний час саме ця схема давала можливість не зупиняти виробництво на всіх трьох підприємствах. Розраховувались ми вже пізніше. Втім, бували випадки, коли повернення боргів, власне оплати за нашу продукцію, доводилось чекати й п'ять чи шість років: металургійна промисловість перебувала у глибокій кризі.

– Сьогодні, на посаді генерального директора Біланівського ГЗК, у Вас знову "гарячий" час. Плани щодо зведення нового комбінату викликають неоднозначну реакцію у громадськості: навіть ті, кого безпосередньо не стосуються питання переселення у зв'язку з майбутнім будівництвом, непокояться про екологічну безпеку. Невже безпідставно?

– Будь-яке підприємство, навіть та ж сама трикотажна фабрика, має свій вплив на навколишнє середовище, але у законодавстві існують екологічні норми, які регулюють таку діяльність. І орієнтуються вони, звісно ж, на мінімізацію можливої шкоди. Скептично ставлюсь до закликів відмовитись від промислового використання земних надр: руху назад уже не буде – ми всі хочемо їздити не на волах, а на машинах, а їх потрібно з чогось виробляти.

Біланівський ГЗК засновано        7 грудня 2009 року. І нині ми – на стадії вирішення дуже відповідальних завдань: відведення землі під об'єкт, виконання проектних робіт… Треба розуміти, що йдеться про унікальне родовище, де поклади руди становлять півтора мільярда тонн. Безумовно, побудова Біланівського ГЗК – це дуже вигідний для Полтавщини інвестиційний проект. З'являться тисячі нових робочих місць, будуть потужні відрахування на соціальну сферу, тому й маємо підтримку облдержадміністрації, сільських рад.

Очікувано складним виявилось питання із відведенням землі під промисловий об'єкт, ідеться ж про відселення з цих територій населення. Закон справді передбачає для людей гідний захист: забезпечення рівноцінним житлом (будинок, квартира) або грошову компенсацію. На замовлення Кременчуцької райдержадміністрації ми розробили схему генерального планування району, де визначили два базових села – Запсілля та Дмитрівку, в кожному з яких будемо, звісно ж, за свої кошти споруджувати по двісті будинків котеджного типу для переселенців. Окрім того, пропонуємо вибирати нове помешкання у селах району чи передмісті, потім викуповуємо його. Ведемо перемовини з людьми і як з власниками земельного паю чи з фермерами-орендарями, ці їхні інтереси також захищає держава.

– Як тісно Ви співпрацюєте з науковцями, коли йдеться про прийняття практичних виробничих рішень?

– Без такої співпраці взагалі не уявляю руху промисловості вперед. Виробництво працює тільки тоді, коли наука підживлює його новими ідеями. Щоправда, є тут і зворотний зв'язок: працює виробництво – є гроші на розвиток науки. Я тісно співпрацюю з науковцями Дніпропетровської гірничої академії, є спільні наукові праці, присвячені, звісно ж, видобутку корисних копалин.

"Поряд – ліси, а за ними – пагорби…"

– Андрію Олексійовичу, Ви визнаний фахівець не тільки в металургії, адже маєте ще одне високе звання – заслужений мисливець України. Тобто полювання для Вас – це не просто захоплення…

– Я належу до тих, хто не прагне з полювання неодмінно принести здобич. Розумію, що чисельність того чи іншого поголів'я тварин має перебувати під пильним наглядом фахівців: норми розведення, норми полювання. Нині мене дуже непокоїть ситуація зі зменшенням кількості зайців, я б навіть хотів, щоб на певний час полювання на них заборонили.

Але я б злукавив, якби сказав, що не було мисливського трофею, яким можна похвалитися, – якось вдалось вполювати кабана вагою 270 кілограмів. Та найбільше задоволення під час відпочинку на природі отримую від спілкування з друзями-мисливцями. Я дуже ціную щирих товаришів: вип'ємо чарчину, поспіваємо. Що може краще відновити сили, ніж кілька годин у задушевній компанії?! Я за те братерство, яке свого часу підносив у своїх творах Екзюпері.

Як людина, життя якої вже стільки років пов'язане з найкращою в світі рікою, а це, безумовно ж, – Дніпро, люблю й порибалити. Улюблене місце відпочинку – острів Компанієць. Втім, красивих куточків на Полтавщині, дякувати Богу, багато. Кілька разів я бачив, як Псел настільки сильно виходив із берегів, що нагадував уже майже море, а поряд – ліси, а за ними – пагорби…

– Хто в родині Ваш найбільший однодумець?

– Мої доньки, як і дружина, мають економічний фах. Онуків троє: Андрійко, Вова й маленька Катюша. І от найстарший навчається в Комсомольському політехнічному технікумі за тією ж спеціальністю, якій дід присвятив усе життя, – гірнича електромеханіка. Міркує, де продовжувати здобувати освіту надалі. У вільний від занять час працює – "збирає" комп'ютери. Я дивлюсь і згадую, як конструював у дитинстві перші свої приймачі…

Print Friendly, PDF & Email [1]