Микола Михайлович, немов птах, отримав два крила. Одне з них – будівельно-інженерна справа, інше – журналістика. Після закінчення у 1952-му будівельного технікуму за розподілом поїхав у Кишинів. І майже одразу ж у місцевій пресі, зокрема в газеті “Молодежь Молдавии”, почали з’являтися публікації Миколи Дорошенка. Він брав активну участь у діяльності місцевої комсомольської організації, був делегатом VІ з’їзду комсомолу Молдавії. І весь цей час писав – про людей, зокрема про молодь, про робітничі будні…
Не полишив Микола Михайлович журналістського блокнота й тоді, коли його призвали на строкову службу в армію, на кордон із Норвегією. Навпаки, хист до журналістики став юнакові у нагоді: йому доручили бути воєнкором окружної газети “Патриот Родины”. Українського хлопця вразили велич і краса північного краю. Проте солдатські будні були надто насичені військовими клопотами, і часу на милування природою майже не було. Та й клімат не сприяв прогулянкам: сувора зима із морозами до -45 оС і лише місяців два, коли вологе повітря аж кишіло від комарів. Єдине, що втішало, – ягідні розсипи на покритих мохом кам’яних сопках. Брусницю, ожину й чорницю збирали жменями, поповнюючи вітамінами солдатський раціон…
Микола Дорошенко писав про суворе життя за Полярним колом, робив репортажі з місць проведення військових навчань. Особливо до серця припали виступи ансамблю пісні й танцю Північного воєнного округу, бо й сам виступав у його складі, маючи чудовий голос.
– Найбільше мені вдавалися романси та народні пісні, – ділиться спогадами Микола Михайлович. – Ніколи не забуду, як радо нас зустрічали вихідці з України, котрих насильно переселили в 1930-х роках. Їх було багато в Архангельській області. Люди підходили до нас, щоб почути рідну українську мову, і, коли ми співали, вони плакали й підспівували нам…
Звільнившись у запас, Микола Дорошенко повернувся в рідну Абазівку і, продовжуючи перерване службою в армії навчання в Київському інженерно-будівельному інституті, а потім – і в Полтавському будівельному, активно друкувався в місцевій пресі, зокрема на сторінках “Зорі Полтавщини”.
– Після закінчення навчання я пішов працювати у трест “Полтавпромбуд”. По роботі часто контактував із заввідділом будівництва, транспорту і зв’язку “Зорі Полтавщини” Леонідом Остапцем, був позаштатним кореспондентом газети, – розповідає Микола Михайлович.
Трест, у якому Микола Дорошенко очолював відділ, займався будівництвом промислових, житлових і соціально-культурних об’єктів. Микола Михайлович прямо причетний до будівництва полтавських заводів “Хіммаш”, автоагрегатний, бавовнопрядильної фабрики, приміщення нинішнього міськвиконкому та інших. Де б не працював і чим би не займався, ніколи не полишав писати до газети.
Як людина, котра звикла до всього ставитися професійно, Микола Михайлович вирішив свій практичний досвід активного дописувача збагатити теоретичними знаннями і вступив до вечірнього університету журналістики, котрий багато років діяв на базі “Зорі Полтавщини”, і незабаром став одним із його перших випускників.
Із “Зорею…” Миколу Михайловича поєднує міцна й багаторічна дружба. Про неї нагадує годинник, який вручили йому зоряни з нагоди відзначення одного із ювілеїв газети.
Микола Дорошенко – автор, якому завжди були близькі теми історичного минулого, зокрема Голодомору, Великої Вітчизняної війни, людських доль. Усього ж за більш ніж 60 років роботи в журналістиці він написав понад 3 тисячі кореспонденцій, видав 8 книжок.
Нині член Національної спілки журналістів України Микола Дорошенко – на заслуженому відпочинку. Але його публікації продовжують з’являтися на шпальтах місцевих газет.
26 грудня Микола Михайлович відзначатиме своє 80-річчя. До вітань на адресу іменинника приєднуються й зоряни.
[1]